Батьківський авторитет

Виховання у сім’ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсум¬нівна гідність старшого, як його сила і цінність. Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життє¬вому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах.
Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на звер¬хності або поблажливості. Справжній батьківський автори¬тет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією лю¬бов’ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорос¬лого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Бать¬ківська любов супроводжує людину все життя, вона є джере¬лом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров’я.
Кожна сім’я унікальна щодо організації свого життєво¬го простору, розподілу обов’язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому багатоманітті психологи (Лари¬са Абрамян, Росія) виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:
1. Любов—пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оціню¬вання її поведінки. У зв’язку з цим часто виникають труд¬нощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.
2. Любов—гармонія. Якісними ознаками таких стосун¬ків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають до¬лати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологіч¬ного комфорту, відкриває можливості для виявлення її іні¬ціативи, сприяє їй в об’єктивній самооцінці.
3. Любов—марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непо¬сильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розви¬ток здібностей. За непідтвердженості своїх сподівань розча¬ровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.
4. Любов—конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Іні¬ціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів.
Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб’єктивною волею. Він є неза¬лежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої люд¬ської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, добро¬ти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авто¬ритетність в очах дитини можна судити на підставі її став¬лення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справ¬жнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерід¬ко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав’язують форми взаємодії, які свід¬чать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширеніши¬ми, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підмі¬ни батьківського авторитету:
— авторитет придушення. Основою його є боязнь дити¬ни своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевне¬ність, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдо-авторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;
— авторитет відстані. Сутністю його є намагання бать¬ків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ни¬ми, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на «Ви», тон розмови тощо);
— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати від¬сутність справжнього авторитету, батьки постійно хизу¬ються перед дітьми своїми «заслугами», розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, во¬ни не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бу¬ти піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: «Я краще знаю, що тобі потрібно!»;
— авторитет педантизму. Основою його є тотальний кон¬троль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне ви¬конання всіх вимог і обов’язків, суворе дотримання режиму;
— авторитет резонерства (франц. raisonneur — люди¬на, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внут¬рішній спротив;
— авторитет любові. Не маючи справжнього авторите¬ту, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу
своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях («Якщо лю¬биш маму, то …»). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності («Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то …»);
— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо циніч¬ною, аморальною;
— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доб¬рому ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що поро¬джує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;
— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своє¬рідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших до¬рослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставлен¬ням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.
Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідом¬люють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавле¬ним, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаю¬чи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.