Болгарська народна казка «БIДАР I ВОДЯНИК»

В одному селi жив старий дiд. Вiн був дуже бiдний, нiчогiсiнько не мав. Помер i залишив своєму синовi один лиш кужiль. Син узяв той кужiль i подався на заробiтки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Вiн вийняв кужiль i почав шукати мотузку. Та помалу дiстався до великої рiчки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися?

Став чоловiк на березi й сушить собi голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бiсеня.

— Що ти робиш?

— Мотузку сукаю!

— Навiщо вона тобi?

— Рiчку зв’язати!

— А нащо тобi її в’язати?

— Щоб додому вiднести! Бiсеня пiрнуло у воду й побiгло до свого батька — водяника.

— Тату, якийсь чоловiк там на березi сукає мотузку, щоб зв’язати рiчку й вiднести її до себе додому!

— Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то бiжи ти помiряйся з ним силою. Переможеш його, i вiн не забере рiчки!

Бiсеня знову виринуло з води:

— Гей, ходи-но сюди!

— Що тобi ще треба?

— Забереш цю рiчку, як побореш мене!

— Поборемося, як прийдеш до мене в село!

— Прийду!

Поплентало бiсеня за чоловiком. Той привiв його до прiрви, де жив змiй.

— Ти ще малий, i мiй син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,- сказав чоловiк.

Коли це виповзає змiй. Бiсеня злякалось i втекло. Чоловiк сховався вiд змiя, а тодi знову прийшов до рiчки.

Прибiгло перелякане бiсеня до свого батька.

— Тату, не можна боротися з тим чоловiком. У нього є син, теж дитина, як i я, i коли той син з’являється, дерева в лiсi хиляться з ляку.

— То бiжи позмагайся з ним, хто далi кине яблуко. Ти його переможеш, i не забере вiн рiчки!

У великiй бульбашцi виринуло бiсеня з води. А чоловiк сидить, сукає мотузку.

— Гей, навiщо ти сукаєш мотузку?

— Аби мiцнiша була!

— Навiщо тобi мiцна мотузка?

— Щоб не порвалася, коли нестиму рiчку!

— Вiднесеш рiчку, коли кинеш яблуко далi за мене!

— Кидай спершу ти, а тодi я!

Жбурнуло бiсеня своє яблуко аж за рiчку. Чоловiк замахнувся, та не кинув яблуко, а непомiтно сховав його в кишеню.

— Бачиш: я перемiг. Твоє яблуко було видно, як воно летiло i як упало за рiчкою, а мого не було видно нi коли воно летiло, нi коли падало!

Бiсеня знiяковiло i мерщiй у воду. Прийшло до батька й каже:

— Тату, вiн перемiг мене! Зараз забере нашу рiчку!

— Справдi? — запитав старий водяник.

— Атож. Йому залишилося тiльки зв’язати рiчку.

— Доведеться менi йти до нього. Той чоловiк лишить нас без домiвки, а то ще, чого доброго, i нас занесе!

Узяв милицю — тук-тук, тук-тук — i вже виткнувся над водою. Чоловiк саме нахилився зав’язати мотузку на постолах.

— Гей, нащо ти в’яжеш рiчку?

— Понесу її додому! — вiдповiв чоловiк.

— Але ж вона наша! — каже старий водяник.- Що ж ми, зостанемося без домiвки?

— Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там i живiть! А як лишитеся в цiй рiчцi, станете моїми рабами!

Водяник благав, а чоловiк удавав, нiби не чує.

— Залиш нам рiчку, ми дамо тобi торбу золота!

— Що таке торба золота! Ще й нести її треба.

— Дам тобi двi торби i сам однесу! — обiцяє водяник.

— Ну, це вже iнша рiч. Гляди тiльки, Щоб торби були великi, як мiшки.

Водяник пiрнув у воду й незабаром винiс двi великi торби золота.

Чоловiк рушив, а водяник насилу тяг тi торби слiдом за ним.

Пiдiйшли вони до села. Водяник натомився i сiв вiдпочивати. А чоловiк думає собi: «Як вiн iтиме аж до моєї хати, то довiдається, де я живу. Збере вранцi родичiв i забере в мене золото». I почав вiн мiряти водяника — вiд п’яти здорової ноги аж до голови.

— Нащо ти мене мiряєш? — питається водяник.

— Дах моєї хати вкритий шкурами чортiв, треба ще покрити один куток, тож я мiряю, чи вистачить твоєї шкури.

Чоловiк сказав це i нiби закуняв. А водяник за милицю i ходу! Бiдар узяв те золото й принiс додому.