Лінгвістичні засади методики розвитку мовлення дітей

Майбутні вихователі дошкільних навчальних закладів повинні знати основні лінгвістичні засади української мови і керуватися ними у про­цесі розроблення технологій навчання дітей рідної мови.

Теоретичними засадами методики розвитку та навчання рідної мови є мовознавство, лінгвістика. Лінгвістика розглядає мову як знакову систему, що кодує навколишню дійсність (позамовну реальність).

Знаки мови це морфеми (частини слова), словосполучення, речення. Мовний знак матеріальний, доступний для чуттєвого сприйняття. Він не має власного значення, але спрямований на нього, тому є членом другої сигнальної системи. Зміст знака не збігається з його мовною характеристикою.

Крім знака, в мові є незнакові елементи — фонеми (звуки мови), просодеми, які у лінгвістиці називають фігурами. Поза мовою вони нічого не означають і використовуються для конструювання мовних знаків. Щоб оволодіти мовою, навчитися говорити, дитина має запам’я­тати усі фігури (фонеми, просодеми), впізнавати й розрізняти їх на слух, навчитись артикулювати. Дитина також має зрозуміти знаки мови -навчитися співвідносити слово з конкретним явищем навколишньої дійсності.

Смисл мовного знака може бути предметним (означати предмети, явища, їх дії та ознаки). Такі мовні значення називають лексичними. Знаки мови, які мають логічний смисл (означають логічні відношення — мету, причину, місце), називають граматичними значеннями. Оволо­діваючи мовою, дитина оволодіває лексичними і граматичними значен­нями.

Мова матеріальна. Матерію мови відчуваємо органами слуху, зору.

Мова має п’ять мовних одиниць: звуки (фонеми), морфеми (частини слова), слова, словосполучення, речення. Усі одиниці мови взаємопов’я­зані та утворюють систему мови. З раннього віку дитина практично засвоює одиниці мови.

Правила вживання лексичних і граматичних знаків у лінгвістиці називають нормою мови. В кожній мові є свої традиційні норми, які не можна змінювати. Щоб оволодіти правилами рідної мови, слід запам’я­тати традицію вживання мовних знаків: їх звукове та графічне оформ­лення, взаємозаміну, поєднання.

Мовний знак має ще й додаткове значення — оцінювальні конотації (оцінювання внутрішнього стану мовця, його емоції та почуття). Його засвоєння пов’язане з оволодінням дитиною засобами інтонаційної ви­разності мовлення.

Мова становить структурну єдність усіх її елементів (звуків, морфеми, слова, словосполучення). Розрізняють три види відношень між одини­цями мовної системи: синтагматичні, парадигматичні, ієрархічні.

Синтагматичні це відношення між мовними одиницями, розмі­щеними в лінійній послідовності у складі одиниць вищого рівня (фоне­ми у слові, морфеми у словоформі, словоформи у сполученні та реченні, словосполучення в реченні, речення в тексті).

Парадигматичні — це відношення між одиницями, що об’єднуються в одну групу істотних ознак (голосні та приголосні звуки, слова сло­вотвірного типу, одного синонімічного ряду, однієї частини мови, мор­фологічні норми одного слова).

Ієрархічні відношення характеризують частину і ціле, взаємозв’язок одиниць нижчого і вищого рівнів (фонеми і морфеми, морфеми, слово­форми і словосполучення, речення і текст)1.

У лінгвістиці поняття «речення» визначається як основна синтак­сична одиниця, що позначає одиницю (або взаємопов’язані ситуації), вказує на відношення повідомлюваного до дійсності, характеризується неперервністю синтаксичних зв’язків і семантично-синтаксичних від­ношень, а також є відносно завершеною одиницею спілкування та ви­раження думки2. Отже, речення — це мінімальна комунікативна одини­ця, яка про щось повідомляє і розрахована на слухове чи зорове сприй­няття.

Крім речення у мовознавстві вживаються поняття «текст» і «дис­курс».

Текст це об’єднана смисловим звуком послідовність знакових оди­ниць, основними властивостями якої є зв’язність і цілісність. Текстом називають також будь-яке висловлювання, що складається з кількох речень і має певну змістову й структурну завершеність. Кожний текст містить певну інформацію. Діти дошкільного віку засвоюють тексти різного типу: їх навчають складати розповіді, описи, переказувати ху­дожні тексти тощо.

Дискурс — поняття співвідносне з текстом, яке нині ввійшло в мо­вознавчий обіг.

Під дискурсом розуміють зв’язний текст у сукупності з екстралінгвіс­тичними, прагматичними, соціокультурними та іншими чинниками: текст розглядається у процесуальному аспекті1.

Українська мова є високорозвиненою мовою, визнаною у світі. Вона має вельми розгалужену стилістичну систему, яка обслуговує різні сфери спілкування людей.

Стиль мовленняце «своєрідна сукупність мовних засобів, що свідо­мо використовується мовцем за певних умов спілкування»2. Розрізня­ють розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний та художній стилі мовлення.

У дошкільному закладі функціонує розмовний стиль мовлення, його функції — спілкування, бесіда, розмова. Ознаками розмовного стилю є такі: невимушеність, жвавість бесіди, вільність у доборі слів і виразів, вияв ставлення мовця до співрозмовника і того, про що йдеться. Мовні ознаки розмовного стилю: усна форма мовлення, розмовні слова пози­тивної чи негативної оцінки, звертання, питальні, окличні та спонукальні речення, діалогічна форма тексту. Тип мовлення — розповідь.

В основі роботи з розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови лежить поліфункціональність. Мова виконує низку життєво важливих для суспільства, окремих соціальних груп, для кожної людини-мовця функцій. Функціональне забезпечення літературної мови в житті ук­раїнської нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспіль­ства: вона є державною мовою в Україні, мовою спілкування у матері­ально-виробничій і культурній сферах, мовою науки й освіти, радіо й телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національ­ної культури, самосвідомості українців.

Усі функції мови тісно пов’язані; поліфункціональність мови потрібно враховувати в навчально-мовл енне вій діяльності дітей дошкільного віку.

Провідною є комунікативна функція — це функція спілкування, яка здійснює інформаційний зв’язок між членами суспільства, задоволь­няє потребу однієї людини в іншій, забезпечує нерозривну єдність лю­дини і мови.

Експресивна функція — це функція вираження внутрішнього світу людини, емоційної насиченості та забарвлення кожного індивідуально­го мовця, кожної особистості.

Номінативна функція — «омовлення» світу, лінгвізація речей та явищ» це функція називання, позначення, тобто слова слугують для того, шоб ними називали (позначали) явища і предмети, якості, власти­вості, ознаки, дії, величини тощо. Реальний світ, відображений у словах, фразах, реченнях, існує у свідомості кожної людини.

Гносеологічна функція є засобом пізнання довкілля. Ця функція акумулює досвід попередніх поколінь, фіксує і кодує його в мові, у словнику, граматиці, фонетиці, в текстах. Завдяки мові дитина засвоює цей досвід, прилучається до культурно-історичних цінностей і надбань своїх пращурів.

Мисленнєво-творча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думок. Людина мислить мовними формами, поняттями, що позначені словами. Мислити — означає оперувати мовними поняттями, які дитина має засвоїти у процесі свого розвитку та спілкування з дорослими.

Естетична функція мови є знаряддям і матеріалом для створення культурних цінностей. Ця функція пов’язана з художнім словом, худож­ньою літературою, фольклором, мистецтвом, її ще називають ейдологіч-ною (ейдос — образ) функцією образотворення. Через художні образи (тексту, картини) митець спілкується з читацькою і глядацькою аудито­рією. Образність, поетичність мовлення є ознаками його досконалості, культури.

Культуроносна функція органічно пов’язана з попередньою, оскільки мова завжди є носієм культури нації. Розвиток культури починається з розвитку її мовлення. Мова є засобом творення національної духов­ності та культури. Своєрідність і неповторність національної культури забезпечується специфікою і багатством національної мови. Ось чому розвиток рідного мовлення слід пов’язувати з ознайомленням дітей з національною культурою.

Ідентифікаційна функція полягає в тому, що мова виступає засо­бом спілкування лише для носіїв цієї мови, для тих, хто її знає, вона ідентифікує носіїв мови «в межах певної спільноти»1.

Контактновстановлювальна (фатична) функція слугує для підго­товки мовцем свого співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція полягає у вираженні волі стосовно співроз­мовника (наказ, запрошення, пропозиція, прохання тощо).

Демонстраційна функція виражає за допомогою мови свою етнічну, національну приналежність.

Дейктична функція — вказівна, пов’язана з мовою жестів, рухів.

Кінцевою метою навчання дошкільників рідної мови є формування культури мовлення. У лінгвістиці розрізняють поняття «культура мови» і «культура мовлення».

Культура мови — це унормованість мови: орфоепічні, лексичні, слово­творчі, правописні та стилістичні норми. Культуру мови досліджують, розробляють і пропагують мовознавці, письменники, словники, засоби масової інформації.

Культура мовлення — це вміння правильно говорити (й писати), добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети та ситуації спілку­вання, це система вимог до використання мови у мовленнєвій діяль­ності.

Культура рідної мови має як соціальне, так і національне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, облагоро­джує стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства загалом; через культуру мовлення відбу­вається культивування самої мови, її вдосконалення.

Культура мовлення виявляється в таких його характеристиках: пра­вильність, нормативність, адекватність, логічність, різноманітність, есте­тичність, чистота, доречність.

Правильність мовлення ~ це відповідність усталеним у літературній мові законам, правилам, нормам.

Нормативність дотримання правил усного й писемного мовлен­ня: лексичних (значення слів, семантичні відтінки слів, сполучува­ність), граматичних (рід, число, відмінок), орфоепічних (правильна ви­мова).

Адекватність мовленняце точність вираження думок, почуттів, зрозумілість мовлення, коли слова відповідають їх усталеним мовним значенням.

Логічність мовленняце поєднання мислення, мови і мовлення, поєднання слів у реченні за законами розумової (мисленнєвої) діяль­ності. Відповідність смислових зв’язків і відношень одиниць мови у мовленні до зв’язків і відношень предметів і явищ дійсності.

Різноманітність (багатство} мовленняце вираження однієї думки, одного граматичного значення різними способами і засобами.

Естетичність мовленняпривабливість мовлення, вдале викорис­тання естетичних потенцій мови (тон, темп, милозвучність), наявність образних висловів, приказок, доречних фразеологічних зворотів, цитат: поєднання вербальних і невербальних (жести, міміка, рухи тощо) за­собів спілкування.

Чистота мовлення — це відсутність у ньому нелітературних еле­ментів: в орфоепії — правильна літературно-нормативна вимова, від­сутність інтерферентних явищ (акценту, змішувань); у словнику — від­сутність діалектизмів, слів-паразитів тощо; в інтонації — відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток, відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання.

Доречність мовлення поєднує в собі точність, логічність, виразність, чистоту, відповідність ситуації спілкування, організацію мовлення відпо­відно до мети висловлювання.

Культура мовлення формується, розвивається і виявляється у про­цесі спілкування, в мовленнєвій діяльності. Вчити культури рідного мовлення потрібно з дитинства у процесі навчально-мовленнєвої діяль­ності.

Усі означені позиції мовознавства є підґрунтям для побудови мето­дики навчання дошкільників рідної мови. Навчання мови — це розви­ток навичок використання її для мислення, спілкування1.

Навчити дитину мови — означає допомогти їй засвоїти (запам’ятати) «матерію мови» (тренувати органи мовлення), полегшити розуміння смислу знаків мови — лексичного і граматичного (тренувати інтелект), вчити оцінювати реальність за допомогою лексичних і граматичних значень (тренувати емоції й почуття); полегшити запам’ятовування літе­ратурної норми, тобто традиції вживання (поєднання й можливості взає-мозаміни) мовних знаків (морфем, слів, словосполучень, речень), їх зву­кового і графічного оформлення, тренувати пам’ять.

Навчання дітей рідної мови відбувається як на спеціально організова­них мовленнєвих заняттях, так і на інших заняттях і в повсякденному спілкуванні вихователя з дітьми, у процесі різних режимних моментів.