Лінгводидактична концепція Софії Русової

Фундатором національного дошкільного виховання в Україні є Со­фія Русова (Софія Федорівна Ліндфорс), чиє ім’я упродовж багатьох років було невідоме. Тому не дивно, що сучасне покоління фахівців дошкільного виховання не знайоме з її працями та ідеями щодо на­вчання і виховання дітей.

Софія Русова — практик і теоретик дошкільного виховання. Вона усе своє життя присвятила проблемі створення національної системи виховання і навчання.

У 15-літньому віці (70-ті роки XIX ст.) після закінчення гімназії в Києві разом із сестрою Марією організувала перший український дитя­чий садок, який швидко перетворився на осередок української націо­нальної культури. Вечорами тут діяв аматорський драматичний гурток, силами якого поставлено вистави «Різдвяна ніч», «Чорноморський по­бут», їх прем’єри збирали відомих діячів української культури. Разом з батьками ці вистави дивилися і вихованці дитячого садка, які прилу­чалися до національної культури.

Усе своє життя С. Русова виношувала ідею створення «українського дитячого садка», в якому можна було б реалізувати ідеї національного виховання дітей-українців. Теоретичні аспекти дошкільного вихован­ня викладені в її працях «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Нові методи дошкільного виховання», «Нова школа», «Нова школа соціального виховання» та ін.

Педагогічна спадщина С. Русової містить чимало цікавих, а іноді й суперечливих думок щодо ролі соціального та біологічного чинників у розвитку дитини і зокрема мовлення. Лейтмотивом педагогічних роз­думів педагога є твердження про те, що будь-яка дитина формується під впливом антропологічної спадщини, індивідуальних рис та свого фізичного й соціального оточення1.

С. Русова вважає, що кожна дитина має расову і родинну спадщину. Як з біологічного погляду кожний орган має свою історію послідовного Розвитку, так і з духовного — кожна емоція, думка, почуття виробилися впродовж віків расовими та індивідуальними зусиллями. Спадщина змінює расу, повторює тип, передає головні риси для природного роз­витку індивідуальності. Дитина е «продукт минулого» і «пророкуван­ня майбутнього», «продуктом» раси, на тлі якої розвивається та чи ініца індивідуальність.

Автор наголошує на обов’язковому врахуванні сучасною педагогі­кою антропологічної спадщини, яку «дитина таємно приховує у своїй душі». Підсумовуючи свої міркування, вона зауважує, що кожна дити­на є «продуктом» біологічної та історичної еволюції. Під впливом пер­шої дитина ще в ембріональному періоді переживає різні форми зооло­гічної еволюції, а під впливом другої, вже після свого народження, по­вторює різні етапи культурно-психологічного розвитку «людності». Свої міркування С. Русова ілюструє прикладами з життя дітей дошкільного віку. Те, чому поклонялися або над чим працювали дорослі люди в одному столітті, в іншому перетворюється на дитячу гру або іграшки. Наприклад, лялька, якою полюбляють гратися дівчатка, колись була культовим предметом — прообразом богів, їй поклонялись, як ідолам. За глибоким переконанням педагога, виховання сучасної дитини слід узгоджувати як за його системою, так і за засобами, з вихованням «люд­ності», а знання здобувати таким самим способом, яким їх здобувала «людність»1.

Щодо родинної спадщини, то, з погляду С. Русової, вона впливає на дитину з першого моменту зародження. Ця спадщина доводить дитину або до тієї органічної гармонії, яку називаємо фізично нормальним здо­ров’ям, або до ненормального стану підвищених здібностей чи хво­робливості, духовної та фізичної дефективності.

Дискусійним, на думку педагога, залишається питання, чи переда­ються у спадок дитині ті риси, що були набуті останніми поколіннями предків. Не відкидає С. Русова і впливу на розвиток організму таких чинників, як оточення і виховання. У процесі розвитку, навчання і ви­ховання на перше місце вона ставить інстинкти, які обов’язково має враховувати педагог. Це так звані соціальні інстинкти. Так, С. Русова стверджує, що на початковому етапі психічним розвитком дитини керу­ють три процеси: аккомодація (пристосування), переймання та звичка. Аккомодацією керують як природжені, спадкові риси, так і набуті. Пе­реймання автор відносить до соціального чинника і вважає його посе­реднім щаблем між інстинктом і розумом. Водночас С. Русова називає «нахил до переймання природженим», що впливає на дитину постійно. А вже у шкільному віці активізується соціальний інстинкт, потяг до однолітків, товаришів.

У сьомому розділі книжки «Нова школа соціального виховання», який присвячено інстинктам, підкреслюється, що найміцніші дитячі на-хили викликають інстинкти. Дитячі інстинкти за несприятливих умов довгий час можуть не виявлятись, або виявлятися тільки в певні періоВ інстинктах розпізнають не лише біологічний процес, а й розумо-‘нй Вияви інстинктів супроводжуються яскраво виявленими емоція­ми Поступово, за С. Русовою, інстинкти втрачають первісну силу, деякі

них «залишаються без уживання» і змінюються так, що в дитячій свідомості залишається тільки «нахил», який у психології зветься «по­тягом»- «Але тут межі дуже нечіткі, і що одні психологи звуть інстинк­ти, то інші називають нахилами»1, — підкреслює автор.

Особливе значення для виховання має соціальний інстинкт. Дитина вже на другому році життя ставиться до людей з певним очікуванням, вона знає,’що дорослі припиняють її страждання, від них вона отримує тільки приємне. Разом із свідомим ставленням до людей розвиваєть­ся самокритика, сором’язливість, виникає бажання сторонньої ухвали своїм вчинкам, страх осуду. Бажання бути схваленим, уважає автор, виникає з тієї симпатії до оточення, яка є однією із рис соціального

інстинкту.

Власне «Я» дитини виявляється у будь-якому новому її утворенні, з ростом вона дедалі більше намагається створити щось своє, незалежне від зовнішніх впливів. Наприклад, вона щось будує з кубиків і піску, і при цьому постійно дбає, щоб інші «визнали її творіння, оцінили її оригінальну вигадку. Дитині конче потрібна соціальна підтримка, тоді у неї з’являються нові сили для оброблення старих вражень». Тобто, виховання, за С. Русовою, неможливе без системи педагогічного оціню­вання.

На думку дослідниці, соціальне виховання має розвивати соціаль­ний інстинкт у таких напрямах:

*    з першого року привчати дитину не боятися чужих людей, створю­вати навколо неї такі умови, за яких вона виростала б із почуттям, що й оточення отримує тільки приємне;

*    розвивати почуття ніжності до всього живого, важливо, щоб біля дитини була якась тварина;

*    якомога раніше створити для дитини товариський осередок і стежи­ти, щоб вона ставилася до нього з увагою й пошаною;

1   з раннього віку дитина повинна мати певні соціальні обов’язки; 1   організовувати не тільки індивідуальну, а й колективну працю;

впливати на почуття дитини через казки, оповідання та інші ху-

дожні твори.

Ставлення С. Русової до мови дещо своєрідне. Так, педагог заува-ЖУЄ, Що інстинкт мови в дитини один із найсильніїних, тож, оволодівши певною лексикою, вона вже не може не говорити «як дрізд, який не може не співати перед своєю подругою». Водночас вона стверджує, що м»ва є одним із найвиразніших чинників соціального єднання та соціаль­ного виховання. Аналізуючії поведінку дитини, її любов до театраль-них вистав, С. Русова виокремлює ще один інстинкт — драматичний.

При цьому вона підкреслює, що всі діти мають природний драматичний нахил до перевтілення в інших людей, звірят чи тварин.

Драматичний інстинкт, зауважує автор, відіграв відчутну роль у роз­витку «вселюдської культури», драматургії, обрядів. Він має велику значущість також у справі виховання дітей. Задля цього потрібно за­лучати дітей до національних танців, оскільки вони створені на народ­них традиціях. Драматичний інстинкт, стверджує С. Русова, є необхід­ним засобом розвитку мовлення, він виявляється у драматизаціях худож­ніх творів, ознайомлення з якими потрібно організовувати з дітьми якомога частіше. Драматичний інстинкт і природжена здібність до пе­ревтілення — це те сприятливе підґрунтя, на якому дитина засвоює на­родні традиції, звичаї, обряди.

У вченні С. Русової щодо співвідношення біологічного й соціально­го знаходимо чимало суперечностей, як-от: підкреслюючи значення со­ціальних чинників у розвитку дитини, вона називає їх «соціальними інстинктами»; відстоюючи егоїзм як провідну рису талановитої особи­стості, критично оцінюючи колективізм у вихованні дитини в одному місці, через певний час в іншому вона дає поради батькам і педагогам якомога раніше залучати дітей до колективних форм праці і спілкуван­ня. У працях С. Русової є чимало фактичного матеріалу, який співзвуч­ний сьогоденним поглядам і вимагає докладного вивчення.

Своє бачення практичного втілення в життя теоретичних поглядів розбудови українського дошкілля С. Русова виклала в концепції націо­нального дошкільного виховання. Насамперед це принцип науковості, який вона розуміла як орієнтацію на новітні досягнення психолого-педагогічної науки щодо закономірностей і умов розвитку дитини, нові методи виховання і навчання дітей, прогресивні ідеї дошкільного вихо­вання інших країн. Саме тому дослідниця докладно аналізує роботу дошкільних закладів Росії, Європи, Америки, вивчає методики М. Мон-тессорі, Ф. Фребеля, використовує їх як підґрунтя для створення на­ціональної системи дошкільного виховання.

Провідним принципом С. Русова називає виховання на національних традиціях. У книзі «Дошкільне виховання» вона пише: «Сильнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще за інших вичерпала у своєму вихованні глибокі національні скарби й національній психо­логії надала вільного розвитку…»1. На думку С. Русової, лише націо­нальне виховання спроможне виховати цілісну, високоморальну осо­бистість. Національне виховання, зауважує вона, виробляє у дитини не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особистість. Адже через пошану і любов до інших народів вона приведе націю не до вузького відокремлення, а до широкого єднання і порозуміння між народами І націями. Водночас С. Русова обстоювала «національний дух украіного дитячого садка». Як саме вона це розуміє? Учений стверджує: йти повинні «стояти ближче до природи», до «невпинної хліборобської >аді українців, яка годує і себе, і сусідів, і інших»; широко послугову­ватися у вихованні доробком народної творчості (словесні ігри, пісні, гра на народних інструментах, забави, інсценівки, орнаменти, архітекту­ра тощо); виховання «має бути позначене мистецтвом» і емоціями; в моральному вихованні орієнтуватися на національні риси, зумовлені фізичним оточенням (географічним положенням, кліматом, природою) та історією краю; розвивати творчі здібності дітей на національному матеріалі тієї чи тієї місцевості, використовувати твори українських письменників, усної народної творчості; залучати дітей до народних національних свят, традицій, оберегів українського народу, до «націо­нальної етнографії».

С. Русова радить «садівницям» (так вона називала вихователів до­шкільних закладів) в процесі роботи у національному дитячому садку враховувати менталітет і психологію українського народу. Українці за своєю природою схильні до релігійності, філософських роздумів, на­строїв, любові до рідної природи. Звідси провідний принцип вихован­ня — виховання на лоні природи і серед природи, праця у природі тощо. Діти, за словами С. Русової, як пташенята, вони не можуть жити в кам’я­них мурах, віддалені від живої природи. Біля кожного міського дитя­чого садка має бути садок чи город, де діти могли б вирощувати квіти, городину та спостерігати за їх ростом. Адже об’єднана праця дитячого гуртка так само, як І спільні ігри дітей, зміцнюють їхні товариські взає­мини й утворюють «найкращий осередок» задля їхнього соціального і національного розвитку.

Педагог зауважує, що українці за своєю природою індивідуалісти й неабиякі гумористи. Проте, щоб індивідуалізм не переходив в абсен­теїзм, у морально-громадський сепаратизм, потрібно з перших свідомих кроків дитини спрямовувати її до громадянства, спільної праці, широ­кого товариства, до виховання на лоні рідної природи. У цьому вона вбачає формування української духовності.

Щодо релігійних постулатів, то, з погляду С. Русової, це особиста справа кожної родини. Вдумливий педагог радила батькам вельми обе­режно підходити до релігійного виховання дитини. Якщо вони самі не мають у душі релігійного почуття, то краще не втручатися «в цю святая святих дитячої душі»1. В цьому автор вбачає «велику втрату» для Дитини, оскільки батьки — найближчі люди для неї і тільки вони мо-*уть дати відповідь на її хвилюючі запитання. Дитина на перших по­рах свого розвитку, за словами С. Русової, потребує від своїх «вихов-Іичих» дуже мало: вона хоче знати, хто створив увесь цей чудовий світ, їй скажуть, що «це створено Богом», — то це не буде брехнею, бо найбільших учених таке саме «пояснення, далі за яке ще не сягли жодні телескопи, хімічні лабораторії тощо». Якщо дитина запитує: «де Бог»? — педагог радить відповісти їй традиційно: «Він на небі», або використати варіант «толстовської відповіді»: «Бог живе у твоєму серці і керує твоїми добрими вчинками».

У спадщині С. Русової знаходимо також пораду вихователям дитя­чих садків щодо духовного виховання дітей. «Садівниці» повинні з однаковою увагою ставитися до всіх вимог, потреб, запитань дитини, «не вносячи у свою цілком об’єктивну справу занадто багато свого су­б’єктивізму», а тільки зважаючи на те, наскільки ці вимоги можуть сприяти моральному розвиткові дитини: «чи поширять вони чуйність дитини до правди, до добра, чи дадуть їй яке-нєбудь високе задоволення»1. Кінцевою метою духовного виховання педагог вважала позитивні на­слідки наших зусиль «пов’язати тимчасове, буденне, матеріальне з чи­мось вічним, величним, абстрактним».

Визначаючи шляхи релігійно-духовного виховання дітей, С. Русова пов’язувала їх із моральним, естетичним, національно-патріотичним ви­хованням. Вона наголошувала, що це є підґрунтям для розвитку в ди­тини «ідеалізму й прихильності до того народу, з якого вона вийшла».

У дитячому садку С. Русова рекомендувала обмежитися лише на­родними обрядами, пов’язаними з порами року, природою, святами, «лише настільки, наскільки вони справді виявляють красу, етичну або поетич­ну, наскільки безпосередньо близькі народному світогляду». Як же сьо­годні розуміти і тлумачити ці погляди С. Русової?

Звернімося ще до однієї методичної сентенції С. Русової, в якій вона наголошувала, їло релігія українців переплітається з оспівуванням культу природи, саме цей момент наближує її до дитини, припадає їй до душі, захоплює і занурює малюків у чудовий світ природи. Вчений радить вихователям: «…бажано переводити в життя релігійне виховання у згоді з народними звичаями, з родинними нахилами, з індивідуальними змаганнями самої дитини»2.

С. Русова подає у своїх працях методичні розроблення й нотатки до проведення українських національних свят, які так полюбляють діти дошкільного віку. Це — Великдень, Різдво, Маковій, Спас та ін. Водночас застерігає вихователів, що в кожному святі треба «єднати народне, на­ціональне, фольклорне із загальнокультурним і давати щось естетичне, прекрасне, радісне, веселе». Суто національне, «український дух», як зауважує С. Русова, має втілюватись у творчу діяльність дітей дитячо­го садка на різних заняттях.

У репертуарі національного виховання обов’язково мають бути, за С. Русовою, стародавні народні ігри, які спочатку мали характер риту­альних відправ, а лише згодом набрали вигляду гри (наприклад, вес­нянки, гаївки, перейняті національним духом). Вона рекомендувала «са•нницям» збирати українські стародавні ігри і використовувати їх на

ьпасний розсуд.

Стрижнем концепції національного виховання дошкільнят, на дум-С Русової, є навчання дітей рідною мовою. Саме тому, у всіх своїх пацях, вона вдається до рідної мови. Мова, за її словами, це соціальний в’язок між людьми, засіб для виявлення свого внутрішнього світу і для приймання нового безмежного знання. Опановує дитина рідну мову родинному колі та в дитячому садку. Тож дорослим, наголошувала вона, слід пам’ятати, що чинність переймання ніде не має такої важли­вої значущості, як у мові. Тому й треба «звертати особливу увагу на Мову самого педагога, що керує дитячим садком або школою».

Своєрідним був погляд С. Русової на діалектну мову. До дитячого садка діти приходять зі своїм діалектом, яким «вони лише й можуть виявляти свої почуття, свої спостереження». Це їхня батьківська, ма­теринська, «хатня» мова. Тому раптово відривати дитину від «хат­ньої» мови було б для неї дуже болючим процесом і «цілком непеда-гогічним методом». Педагог попереджувала вихователів про недо­пустимість глузування з місцевої мови, говірок, які діти засвоїли до школи. Літературну мову потрібно вводити у словник дитини поступово. А звідси й вимога до вихователя — поруч із бездоганним володінням літературною мовою потрібно знати ще й місцеві діалекти. Це особливо важливо для сучасних дошкільних закладів Закарпаття, Галичини, Бу­ковини.

У своїх працях С. Русова описує шляхи розвитку рідного мовлення в дошкільному закладі, серед них: вільні розмови з дітьми на теми, які їх цікавлять та під час яких слід обережно виправляти «діалектичні вирази» й прищеплювати норми літературної української мови; пози­тивний вплив на розвиток мови «читання творів художньої літератури, оповідань» та ін. Найкраще прилучають дітей до рідної мови народні казки, які вона радила оповідати, а не читати. Особливий інтерес у дітей викликають казки про лісових звірів і хатніх тварин. Також вони за­хоплюються оповіданнями на тему з життя комах.

У вченні С. Русової знаходимо методичні поради щодо використан­ня оповідань, а саме: оповідати їх двічі на тиждень, «щоби не вульга­ризувати цей високомистецький спосіб виховання». Крім того, за бажан­ням дітей можна використовувати й позапрограмове читання. Надзви­чайно важливий шлях розвитку мовлення дітей — драматизація за змістом художніх творів, яку діти проводять самостійно «при найменшому втру­чанні педагога».