Організація професійно-мовленнєвого спілкування вихователя з дітьми

Педагогічне спілкування є вагомим чинником становлення особис­тості дитини (комплексів потреб, інтересів, рис характеру, системи уяв­лень, знань, дій). Спеціалізоване спілкування вихователя з дітьми висту­пає комунікативним чинником їхнього мовленнєвого розвитку, основ­ними функціями якого є: 1) входження в контакт з дитиною, залучення її до мовленнєвого спілкування з навколишніми; 2) налагодження прак­тичної взаємодії з дітьми; 3) створення оптимального розвивального мовленнєвого середовища; 4) стимулювання комунікативної активності дітей; 5) підтримка позитивної атмосфери спілкування, орієнтація ди­тини на правильність її мовленнєвих дій. До професійного спілкуван­ня вихователя, орієнтованого на розвиток комунікативно-мовленнєвої сфери дітей, висуваються як загальні (мотивація, стиль, функції), так і спеціальні вимоги, що визначають його специфіку, якісні характеристики  мовлення. Розгляньмо спеціальні принципи організації мовленнєвого спілкування з дітьми1.

Гуманізація комунікативних настанов педагога передбачає повагу до дитини-співрозмовника, її особистості, інтересів, уподобань. Вияв­ляється цей принцип у бажанні педагога зрозуміти дитину, у прагненні задовольнити її потреби та ставленні до дитячих проблем, запитань і пропозицій.

Задоволення потреб дітей у спілкуванні, розвиток мотивів спілку­вання з дорослими й однолітками. Цей принцип орієнтований на реа­лізацію особистісного підходу до дитини. Вихователь організовує своє спілкування так, щоб задовольнити потреби дитини у спілкуванні, сприяти формуванню інтересів, нових мотивів спілкування з дорослими й одно­літками.

Приклад товариськості й рівноправності, конструктив­на позиція у спілкуванні з дітьми. Успішна взаємодія з дітьми залежить від товариськості педагога. Налагоджуючи дружні стосунки з вихованцями, він віддає перевагу позиції «поруч», взаємодіє з дитиною як із рівноправним партнером. У щоденному спілкуванні педагог відмов­ляється від категоричних «неможна», «неслід», «неправильно». Замість цього він радить, пропонує, наводить зразки ефективної мовленнєвої взаємодії з навколишніми.

Діалогічна орієнтація у спілкуванні і діалогічність мовлення пе­дагога, добір оптантивних мовленнєвих форм передбачає рівноправ­ність позицій педагога і дитини у спільному пошуку правильної відповіді, способу розв’язання комунікативної проблеми, навчання дітей відстоюва­ти свої погляди, сумніватись у готових відповідях, формулювати проб­лемно-пошукові запитання. Цей принцип протистоїть монологічному спілкуванню педагога. Добір оптантивних, тобто ІІобажальних мовлен­нєвих форм (порада, пропозиція, запрошення, непряма вимога) сприяє емоційній розкутості дітей, створенню позитивної атмосфери для фор­мування мовленнєвих висловлювань у дітей.

Дотримання професійної та мовленнєвої етики. Спілкування вихователя з дітьми здійснюється на професійних засадах. Він не по­винен «ображатися на дітей», виявляти гнів, у будь-якій ситуації діяти за правилом «Нічого не говорити з того, чого не можна було б залиши­ти назавжди в душі дитини». Дотримання мовленнєвого етикету є не­від’ємною складовою професійної етики. Це — ввічливість, тактовність, стриманість у різноманітних ситуаціях професійних взаємин з дітьми, а також вираження відповідними знаками уваги до дітей: доброзичли­вий тон, погляд, посмішка під час спілкування з дитиною.

Встановлення емоційної довіри і підтримка позитивної атмосфе­ри спілкування визначаються віковими особливостями мовленій воївзаємодії з дошкільниками. Діти вступають у контакт з дорослими за умови виникнення емоційної прихильності до них, інакше вони не ви­являтимуть ініціативи під час спілкування, не відповідатимуть на їхні запитання.

Досягнення розвивального ефекту в процесі мовленнєвого спілку­вання вихователя з дітьми. Втілення цього принципу передбачає до­сягнення комунікативного успіху, позитивного педагогічного результату. Це залежить від правильного цілепокладання, прогнозування наслідків впливу, добору індивідуальних способів і засобів реалізації цілей сто­совно кожної дитини.

Врахування індивідуальних особливостей і ситуативного стану дитини у процесі мовленнєвої взаємодії. Перш ніж розпочати спілку­вання, педагог має з’ясувати психологічний стан дитини, її бажання спілкуватися у цей момент, щоб «діяти в єдиному з нею емоційно-чуттє­вому діапазоні» (І. Бех). Щоб викликати у дитини мовленнєву реак­цію, педагогу потрібно індивідуалізовувати своє спілкування.

Мовленнєвий супровід предметне-практичної взаємодії з дітьми, використання прийомів активного слухання і зворотного зв’язку в процесі спілкування. Реалізація цього принципу залежить від створення вихователем розвивального мовленнєвого середовища, з якого дитина залучатиме потрібні їй мовленнєві зразки. Педагог супроводжує мов­ленням свої дії і дії дітей, називає, описує, порівнює предмети, явища, використовує різні способи для досягнення мовленнєвої взаємодії. Засто­совуючи спеціальні прийоми, він підтримує дитину в різних комуніка­тивних і навчально-мовленнєвих ситуаціях.

Врахування вихователем вікових особливостей дітей, рівнів роз­витку комунікативно-мовленнєвих умінь, навчальних завдань роз­витку мовлення при виборі способів спілкування, планування і по­будови власного мовлення. У своєму мовленні вихователь використовує все розмаїття мовних засобів, етикетних формул, способів розв’язання різноманітних комунікативних завдань. Залежно від індивідуальних особливостей дитини, навчально-методичних вимог він по-різному форму­лює запитання, мовленнєво стимулює до спільної розмови або наво­дить розгорнутий зразок мовленнєвого висловлювання, змінює форму, обсяг, якісні характеристики свого мовлення.

Вирішення завдань розвитку мовлення, діяльності мовленнєвого спілкування у процесі організації різних видів дитячої діяльності потребує від вихователя виконання мовленнєвих завдань, збагачення словника дітей словами, поняттями, що позначають типові дії, ситуації, знаряддя, необхідні для виконання певного виду діяльності. Особливу увагу він приділяє організації мовленнєвої взаємодії між дітьми.

Втілення у педагогічне спілкування традицій українського ро­динного спілкування з дітьми І мовленнєвого етикету, збагачення професійного мовлення кращими зразками усної народної творчості. Родинному спілкуванню українців, національним способам повчання і навчання притаманні пестливість, емоційність, образність і мовленнєвий супровід спільних з дитиною дій. Збагачення професійного мовлення українськими прислів’ями, приказками, фразеологічними зворотами дає можливість із властивою українському народові влучністю, образністю оцінювати певну педагогічну ситуацію, виражати педагогічне доцільні

почуття.

Вплив власного стилю мовленнєвого спілкування вихователя на розвиток комунікативно-мовленнєвої сфери дітей. Контроль за якіс­тю педагогічного мовлення. Уміння вихователя оперативно відстежу-вати свої комунікативні й комунікативно-навчальні дії з наступним їх коригуванням є важливою умовою мовленнєвого розвитку дітей. Педагогічна рефлексія сприяє розумінню того, що певні негаразди у мовленнєвому спілкуванні дітей можуть бути пов’язані з тим, як спіл­кується педагог, які мовленнєві помилки допускає.

Практичні завдання для самостійного опрацювання

1. Ознайомтеся з наведеними нижче фрагментами наукових праць та обґрунтуйте їх зміст.

У перших дитячих притулках сиріт доглядали, не турбуючись про їхнє спілкування з дорослими. Незабаром з’ясувалося, що недостатнє спілкування малюків із дорослими гальмує психічний розвиток дитини і призводить до виникнення у дітей важкого стану — «госпіталізму». Хвороба виявляється в тому, що діти впадають у пригнічений стан (відчу­вають смуток, тугу), поводяться пасивно, замкнуто, спостерігається ве­лике відставання в оволодінні елементарними навичками самообслуго­вування, мовлення. У найскладніших випадках діти з явищами «гос­піталізму» майже до трьох років не тримають голову, не виявляють інтересу до людей, іграшок, весь час перебувають у дрімотному стані й прокидаються лише тоді, коли відчувають голод.

Проте навіть складні випадки «госпіталізму» можна подолати, нала­годивши спілкування дитини з дорослим. М. Кистяківська, наприклад, описує, як брали дитину на руки для годування і, тримаючи в «поло­женні під грудьми», пестили поглядом, посмішкою, лагідним словом, намагалися при цьому впіймати її блукаючий погляд, і затримати його на собі. Через тиждень дитина вже відповідала дорослому посмішкою. Згодом вдалося переключити увагу дитини на іграшку, розміщену між її обличчям та обличчям дорослого, і, зрештою, збудити й розвинути інтерес до навколишнього світу (Лисина М. Й, Воспитание детей ран-него возраста в семье. — К.: Знання, 1983. — С. 6-7).

Винятково важливим є те, що дитина народжується готовою вступи­ти у стосунки з людьми, насамперед з матір’ю. У випадках порушення спілкування з дорослими діяльність дитини обмежується: замість роз­витку багатопланових людських якостей вона набуває лише тих, що допустимі за певних умов. Внаслідок обмеженого спілкування функції.