Поняття виразності мовлення

Виразність мовлення багатоаспектна проблема, яка розглядається у лінгвістиці, психології та лінгводидактиці.

Поняття «виразність мовлення» поєднує в собі два окремі, але взає­мозалежні аспекти, що становлять діалектичну єдність: емоційну наси­ченість (експресивність) та образність (зображувальність).

У мовознавстві термін «експресія» (від лат. ехрге58Іо ~ вираження) означає — «виразно-образотворчі якості мовлення, що відрізняють його від звичайного (стилістично нейтрального) мовлення і надають йому образності та емоційної «забарвленості», а також «виразно-образотворчі якості мовлення, що надаються їй [експресії] лексичними, словотворчи­ми й граматичними засобами (експресивною лексикою, особливими афіксами, тропами, фігурами)»2.

Експресія мовлення, за Б. Головіним, — це комунікативна якість культурного мовлення, особливість його структури, яка впливає не лише на свідомість, а й на емоції читача і слухача, підтримує його увагу та

інтерес.

Виразність, експресію та образність мовлення вивчають у розділі мовознавства, який називається культура мовлення.

Учені виокремлюють такі типи виразності: структурну, образно-емо-Ційну, поняттєву та змішану (Б. Головін); структурно-інтонаційну й логічну (Н. Бабич); експресивно-фонетичну, експресивно-морфологіч­ну (словотворчу), експресивно-лексичну та експресивно-синтаксичну

(В.Телія).

Традиційним є поділ усіх засобів виразності на виразні — синтак­сичні фігури (анафори, антитези, повтори та ін.) та образотворчі — тропи (вживання слова, його вираження в переносному значенні за допо­могою епігегів, метафор, порівняння, гіперболи тощо).

Отже, виразність співвідноситься із синтаксисом мови, а зобра­жувальність — із лексикою і семантикою. Проте такий підхід спросту­вав Б. Головін, зауваживши, що «виразність може підсилюватись оди­ницями мови усіх її рівнів». Запропонована ним типологія зображу­вально-виразних засобів побудована на основі структури мови: лексичні, словотворчі, морфологічні, синтаксичні, інтонаційні, фонемно-акценто­логічні1.

На основі структурних рівнів крім ситуації спілкування, за Б. Голо-

віним, можна виокремити такі типи виразності мовлення: вимовні, акцентологічні, лексичні, словотворчі, синтаксичні, інтонаційні, стиліс­тичні .

У роботах інших учених (Н. Бабич, М. Пентилюк) наголошується на двох групах засобів виразності: художнього і звукового мовлення. До першої групи належать тропи, слова, що мають звукове й зоро­ве відображення, емоціино-оцінну лексику, синтаксичну конструкцію тексту (фігури) тощо. До другої — виділення синтаксично значущого слова, зміна голосу, темп, емоційна тональність мовлення, що передають настрій, оцінку сприйнятого, моделюють перспективу сприйняття за допомогою понятійних, емоційно-експресивних й екстралінгвістичних засобів.

Типи, або варіанти, виразності як комунікативної якості можуть визначатися з урахуванням впливу слів відношення мовної та не-мовної структур. На підставі досліджень Б. Головін виокремлює структурну, образно-емоційну, понятійну й змішану виразність. У лін­гвістиці загальноприйнята така класифікація типів виразності: екс­пресивно-фонетична, експресивно-морфологічна (словотворча), екс­пресивно-лексична та експресивно-синтаксична. Н. Бабич, крім наве­дених типів, виокремлює ще структурно-інтонаційну й логічну ви­разність.

Отже, усі засоби виразності можна поділити на дві групи: мовні (лексичні, синтаксичні, морфологічні, інтонаційні та ін.) та немовні (по-залінгвістичні, додаткові: міміка, пантоміміка, що включає жести, пози, ходу).

Образність мовлення як категорія, що належить до її змісту, забезпе­чується мовними засобами і може розглядатись як мовна, внутрішня, художня виразність чи як художність мовлення, її вивчають у літера­турознавстві, у розділі практичної стилістики.

Експресія мовлення, що виражається в його звуковій формі, дося­гається мовними (інтонація) й немовними (міміка, пантоміміка) засоба­ми. Цей тип виразності визначається як мовленнєва, інтонаційна, емоційно-експресивна виразність або виразність форми; вивчається у фонетиці, культурі мовлення, паралінгвістиці.

Основним засобом виразності звукового мовлення є інтонація. Це «питміко-мелодійна сторона мови, що слугує засобом вираження син­таксичних значень і емоційно-експресивного забарвлення». Як заува­жує Н. Черемісина, інтонація — це «найважливіша прикмета звукового усного мовлення, засіб оформлення будь-якого слова або сполучення слів у позиції, уточнення його комунікативного змісту та емоційно-екс­пресивних відтінків»1.

Комунікативна функція інтонації полягає в оформленні речення як мінімальної, відносно самостійної одиниці спілкування. При цьому остан­ня є інформативним центром висловлювання і сприяє встановленню, підтриманню контакту між тими, хто говорить. З нею пов’язані й інші функції. Емоційно-експресивна функція — це інтонаційне вираження відношення того, хто говорить, до того, що повідомляється, або до адре­сата мовлення.

Розрізняють такі структурні компоненти інтонації: мелодика (під­вищення і зниження сили голосу у фразі); рити (чергування на­голошених і ненаголошених, довгих і коротких складів); інтенсивність (сила і слабкість вимови, що пов’язані з посиленням або послабленням видиху); темп (швидкість або повільність мовлення в часі і тривалість паузи між мовленнєвими відрізками); тембр (звукове забарвлення, що надає мовленню певних емоційно-експресивних відтінків (веселий, по­хмурий та ін.)ї фразові й логічні наголоси (слугують засобом виді­лення мовленнєвих відрізків чи окремих слів у фразі).

Основними засобами вираження емоційно-експресивних відтінків у мовленні є тембр, мелодика, рідше — наголос (змістовий та емфатич­ний) і темп.

Тембр найбільш значущий компонент звукового вираження емоцій у мовленні. Це — додаткове забарвлення звучання, що надає мовленню різних емоційно-експресивних відтінків. (Цей компонент інтонації має особливе значення у практиці мовлення: у виразному читанні й ора­торському мистецтві.)

Мелодика це «тональний контур мовлення», модуляція висоти основного тону під час мовлення частин або цілих пропозицій, тісно пов’язаних синтаксично. Українській мові властиві чотири види мело­дики залежно від спрямованості руху тону: спадна — зниження тону, Його рух зверху вниз; висхідна — підвищення основного тону; висхід-Но-спадна — «злам» мелодійної кривої; рівна (однотон) — збереження однакової чи майже однакової висоти основного тону протягом визна­ченого відрізку мовлення.

Із мелодикою співвідносяться тональні яруси, або рівні тону: висо­кий, середній і низький, Кожний із них зумовлює певне емоційно-екс­пресивне забарвлення. Високий тон характеризує радісне, схвильоване, урочисте мовлення. Низький — вживається для передачі тривожного, похмурого, трагічного змісту. Середній тон сприймається як емоційно й експресивно нейтральний.

Наголос — компонент інтонації, що грунтується на інтенсивності, си­лі звука. Розрізняють словесний наголос (своєрідна силова і тональна вершина слова, «критична точка», через яку здійснюється інтонаційний рух фрази) і змістовий (синтагматичний, фразовий і логічний). Так, Н. Чере-місина підкреслює, що найбільшу емоційну значущість мають синтагматич­ний і фразовий наголоси, оскільки наголошене слово є головною «точкою» у вираженні підтексту, тобто «осередком емоцій». Логічний наголос харак­теризується сильним акцентуванням, чітким інтонаційним виділенням «пси­хологічного присудка» в реченні. У мовленнєвому потоці логічний наголос завжди збігається із синтагматичним і фразовим, «поглинаючи» їх.

Особливий вид наголосу — емфатичний. Автор зазначеного терміна Л. Щерба зауважує, що емфаза слугує для посилення емоційної наси­ченості мовлення. Цей вид наголосу підсилює емоційну сторону слова або виражає афективний стан того, хто говорить, у зв’язку з тим чи тим словом. Характеризуючи відмінність між логічним і емфатичним наго­лосом, Л. Щерба зазначає, що логічний наголос привертає увагу до певного слова, а емфатичний — надає йому емоційної насиченості. Отже, у першому випадку виявляється намір того, хто говорить, а в другому -його безпосереднє почуття.

Темп ~ швидкість мовлення, відносне прискорення або уповільнен­ня окремих його відрізків (звуків, складів, слів, речень і більших за обягом фрагментів) залежно від стилю вимови, змісту мовлення, емоцій­ного стану того, хто говорить, та емоційного змісту висловлювання. Яскравим емоційним засобом мовлення є варіювання темпу. Швидкий темп створює враження динамічності, уповільнений — іноді використо­вується для передачі урочистості.

Пауза зазвичай «не звуковий» інтонаційний засіб. Н. Череміси-на розрізняє дійсну й уявну (нульову) паузу. Дійсна пауза — це зупин­ка, перерва у звучанні. Уявна — характеризується відсутністю перерви у звучанні, але наявністю зміни тонального контуру. Емоційно насиче­ному розмовному мовленню притаманна відсутність нормативних пауз, поява несподіваних пауз, пауз коливання, що свідчать про непідготов­леність, спонтанність такого мовлення.

Вивченню немовних засобів виразності в лінгвістиці присвячені спе­ціальні дослідження А. Акишиної, Т. Акишиної, Е. Красильникова, Т. Ніколаєвої, Б. Успенського та ін. До немовних засобів виразності належать: виразні мелодійні модуляції голосу (так звані звукові жес­ти), а також міміка (рух лицьових м’язів обличчя та голови), жести рук, положення тіла і загальні рухи.

Загальноприйнятою в мовознавстві є класифікація жестів, розроб­лена Т. Школаєвою1. Автор поділяє усі жести на дві великі групи: умовні й неумовні.

Умовні жести може зрозуміти не кожен учасник комунікації, оскільки вони мають національний, вузькоспеціальний, рідко — інтернаціональ­ний характер. Слов’янська система умовних жестів характеризується невеликою кількістю загальноприйнятих жестів, пов’язаних із мовлен­нєвим етикетом.

Між умовними й неумовними жестами відсутнє чітке розмежуван­ня. Неумовні жести, за відповідної домовленості між учасниками кому­нікації, можуть перетворитися на умовні. Неумовні жести зрозумілі і без попереднього пояснення. Вони поділяються на такі групи: вказівні та передавальні, що, у свою чергу, мають різновиди: зображувальні й емоційні та підкреслювальні і ритмічні. Вказівні жести спрямовані на предмет або об’єкт мовлення. До показувальних (передавальних) жестів належать зображувальні, що передають форму й зовнішній вигляд об’єк­тів мовлення, а також емоційні, які виражають внутрішній стан того, хто говорить. Підкреслювальні жести самостійного значення не мають, їх функція полягає в тому, щоб допомогти слухачеві зрозуміти й усвідомити думку мовця. Вони починають і завершують мовлення, відокремлюючи головне від другорядного. Ритмічні жести в мовленні поєднуються з ритмом звука, слова, підкреслюють його. До першої групи належать також жести вагання, невпевненості (знизування плечима, розведення рук та ін.).

Учені-лінгвісти (А. Акишина, Т. Акишина, Т. Ніколаєва та ін.) вка­зують на національні особливості, характерні для вживання немовних засобів виразності у слов’янському звуковому мовленні. Так, низка жестів супроводжується виразними мелодійними характеристиками з великими модуляціями голосу. Жестикуляції у слов’янському звуко­вому мовленні притаманна деяка стриманість у рухах рук (не прийня­то жестикулювати, притискаючи лікті до тулуба), жести здійснюються тільки однією рукою, а друга не бере участі зовсім або ніколи не повто­рює рухів першої, які нерідко замінюються рухами голови чи плечей. Існують певна міміка, жести, пози співрозмовників, що зумовлюються ситуацією, стосунками між тими, хто спілкується, їх соціальною належ­ністю.

Засоби виразності звукового мовлення (інтонація, міміка, пантомімі­ка) під час спілкування виступають компонентами засобів невербаль-ної комунікації, що є предметом вивчення паралінгвістики (М. Горелов, Є. Вінарська, Г. Колшанський та ін.). За Г. Колшанським, поняття *паралінгвістика» міцно закріпилося у мовознавстві на позначення галузі науки, що вивчає сферу несловесної комунікації. Цим терміном позначають також сукупність невербальних засобів, що беруть участь у мовленнєвій комунікації.

Дослідниками культури мовлення (Н. Бабич, Б. Головін, І. Ільяш, М. Пентилюк) розкрито чинники, що впливають на формування вираз­ності мовлення: мовленнєве середовище (родина, друзі, колеги та ін.), мовлення фахівців у галузі лінгвістики (учитель, майстер сцени та ін.) художня література або інші зразкові тексти. Вчені з’ясували умови, від яких залежить виразність мовлення, а саме: самостійність мислення автора, його небайдужіш», інтерес до того, про що він говорить чи пише, і до тих, для кого він це робить; знання мови, її засобів виразності, властивостей і особливостей мовних стилів; систематичне й усвідомле­не тренування мовленнєвих навичок; самоконтроль, свідомий намір автора говорити й писати виразно, психологічно цільова настанова на виразність. Наявність у мові засобів, здатних надавати мовленню ви­разності — об’єктивне мовне явище, що не залежить від волі, бажань, свідомості окремої людини. М. Пентилюк виокремлює також чинник «чуття мови».

Виразне мовлення є предметом вивчення риторики (від гр. гНеіогі-Не ~ ораторське мистецтво), що так само, як і поетика та стилістика досліджує засоби побудови художньо-виразного мовлення, насамперед прозаїчного та усного. Близькими до риторики є ораторське мистецтво (Г. Аиресян та ін.), основи ораторської майстерності (Є. Ножин та ін.).

В основу риторики покладено вільне володіння людиною комуніка­тивними якостями мовлення (виразністю, правильністю, точністю тощо), що наближує сутність цієї дисципліни до змісту поняття «культура мовлення». Відмінність між ними, на думку Г. Сагач, полягає в тому, що культура мовлення вивчає зазначені якості мовлення у статиці: кожна з цих якостей досліджується окремо й відносно самостійно з метою якомога повнішої їх характеристики.

Близьким за значенням до цих понять є термін «красномовство», але з додатковою індивідуальною характеристикою мовленнєвих здібно­стей людини: уміння красиво та переконливо говорити «ораторський талант».

Поняття «виразність мовлення» — складне й неоднозначне. Воно поєднує в собі дві взаємозалежні сторони цього явища: естетичну (ху­дожність, образність) й емоційну (експресивність). Більш глибокий аналіз призводить до умовного розмежування виразності на внутрішню, художню (виразність змістової сторони мовлення), складовою части­ною якої є образність, і зовнішню виразність звукового мовлення. Пер­ший тин виразності належить до змісту мовлення і притаманний усній і письмовій її формам. Другий — характеризує форму мовлення та існує в усному мовленні.

Виокремлені типи виразності забезпечуються різними засобами, наприклад, художня виразність — мовними (образність — стилістичними).

Виразність усного звукового мовлення здійснюється як мовними (інтонаційними), так і немовними (міміка, пантоміміка) засобами. Зазна­чені засоби взаємодіють і доповнюють один одного, їх спеціально вивча­ють у риториці і розділах лінгвістики: фонетиці, культурі мовлення, паралінгвістиці.

Отже, у мовознавстві «виразність» розглядають у трьох функціо­нальних аспектах: комунікативному, естетичному та емоційно-експре­сивному.

Паралінгвістичні та екстралінгвістичні засоби виразності можуть бути словесними (вербальними) і несловесними (невербальними). Вони до­сліджуються наукою кінесикою.

Засоби виразності усного й писемного мовлення розглядаються як вербальні, тобто такі, що не мають словесного позначення. До них мо­жуть належати мовні засоби виразності, які класифікують на основі системи мови: лексичні, морфологічні, синтаксичні, словотворчі, стилі­стичні. До невербальних належать немовні засоби виразності: оптико-кінетичні (міміка, пантоміміка); паралінгвістичні, екстралінгвістичні, візуальні засоби. Особливе місце посідає інтонація, що не має відповід­ного словесного вираження і належить до невербального засобу.

Найбільш насиченим засобом виразності є усне мовлення (особливо його діалогічна форма). Як зауважує Д. Ельконін, усне мовлення є звучним мовленням, воно завжди повне інтонацій, жестів, підкреслень, і ця інтонаційна жвавість і образність мовлення додає йому специфіч­ного характеру порівняно з писемним. В інтонації, що супроводжує усне мовлення, виражена її психологічна вмотивованість. Додаткові засоби (міміка, пантоміміка) слугують для компенсації граматичної неповноти цієї форми мовлення, що пояснюється безпосереднім кон­тактом співрозмовників. С. Рубінштейн таке мовлення назвав ситуа­тивним.

Усне монологічне мовлення за своєю структурою наближається до писемного. Воно характеризується повнотою, завершеністю конструкцій, насиченістю мовними засобами виразності і визначене як контекстове. Основним засобом виразності усного монологічного мовлення є інтонація, наявність немовних засобів виразності в ньому мінімальна.