Поняття зв’язного мовлення

Завдання розвитку зв’язного мовлення посідає головне місце в за­гальній системі роботи з розвитку мовлення в дошкільному навчально­му закладі. Навчання зв’язного мовлення є водночас і метою, і засобом практичного опанування мовою. Зв’язне мовлення має надзвичайне значення для розвитку інтелекту та самосвідомості дитини, воно пози­тивно впливає на формування таких її важливих особистісних якостей, як комунікабельність, доброзичливість, ініціативність, креативність, ком­петентність. За допомогою добре розвиненого зв’язного мовлення дитина навчається чітко та ясно мислити, встановлювати контакт з тими, хто її оточує, ініціювати власні ідеї, брати участь у різних видах дитячої твор­чості.

В опануванні мовленням дитина іде від частини до цілого: від окре­мих слів до поєднання двох-трьох слів, далі до простої фрази та складних речень. Кінцевим етапом зв’язного мовлення є здатність до складання кількох речень, об’єднаних загальним змістом. Зв’язним називають таке мовлення, яке може бути зрозумілим на основі його власного предмет­ного змісту (С. Рубінштейн).

Сучасна лінгвістика та лінгводидактика розглядають поняття зв’язно­го мовлення у двох напрямах як процес створення зв’язного вислов­лювання та як продукт мовлення (текст чи дискурс). Зв’язне мовлен­ня визначається як єдине смислове та структурне ціле, що складається з тематично та логічно пов’язаних між собою відрізків і відбиває усі істотні сторони свого предметного змісту (А. Богуш, Л. Виготський, М. Жинкін, І. Зимня, О. Леонтьєв). У створенні зв’язного мовленнєво­го продукту науковці виокремлюють діяльнісний та особистісний ком­поненти. Діяльнісний компонент зумовлюється процесами утворення й сприймання повідомлення, регуляції та контролю власної мовленнєвої діяльності. Особистісний — тим, що в мовленні особа виявляє свою індивідуальність — характер, темперамент, рівень загальної культури.

результатом, продуктом зв’язного мовлення є текст — словесно ви-оажений продукт мовленнєво-розумової діяльності людини, якому вла­стива завершеність, структурна цілісність, цілеспрямованість та пра­гматична настанова (Н. Головань, Л. Варзацька, В. Мельничайко, М. Пен-

тилюк).

Враховуючи, що діти дошкільного віку оволодівають лише усним мовленням (яке набуває ознак писемного в ситуації, коли дитина свідо­мо довільно надиктовує дорослому певний текст, піклуючись про його відповідне оформлення), спеціалісти з лінгводидактики останнім часом послуговуються терміном «дискурс», який характеризує продукт саме усного мовлення. Науковці визначають дискурс як зв’язний текст у поєднанні з екстралінгвістичними (прагматичними, соціокультурними, психологічними та ін.) чинниками, тобто текст, узятий у процесуально­му контексті (О. Мельничук).

Зв’язне мовлення виконує низку важливих функцій, головною з яких є комунікативна, що реалізується у двох основних формах — діалозі та монолозі. Кожна з цих форм має свої специфічні особливості, які зумов­люють зміст і характер методики їх формування. Лінгвістика протистав­ляє діалогічне та монологічне мовлення, виходячи з їх різної комуніка­тивної спрямованості, лінгвістичної та психологічної природи.

Діалог — форма мовної комунікації, учасники якої обмінюються ре-пліками-висловлюваннями (С. Єрмоленко). Діалогом називають також слухання та промовляння здебільшого невеликих, неповних, еліптич­них речень простої будови, якими обмінюються співрозмовники. Він відбувається у певній ситуації та супроводжується активною й виразною інтонацією, мімікою, жестами. Співрозмовникам знайомий спільний предмет розмови, тому думки та судження стислі, неповні, іноді фрагмен­тарні, До лінгвістичних характеристик діалогу належать; розмовна лек­сика, фразеологія; уривчастість, недомовленість, скороченість; наявність простих та складних безсполучникових речень; імпровізаційний, реак­тивний характер висловлювань. Типовим для діалогічного мовлення є активне застосування шаблонів, кліше, мовленнєвих стереотипів, сталих формул спілкування (Л. Якубинський). Як і будь-якому тексту, діало­гу властива зв’язність, проте, як підкреслював О. Леонтьєв, у діалозі вона встановлюється кількома співрозмовниками.

Монолог — мовлення однієї людини, орієнтоване на сприймання його іншими людьми, яке не передбачає миттєвого, безпосереднього відгуку слухачів. Орієнтація на слухача вимагає зрозумілості та змістовності мовлення, адже інформація, яку бажає висловити мовець, невідома іншим.

До лінгвістичних характеристик монологу належать: застосування переважно літературної лексики; розгорнутість висловлювання; на­явність ускладнених синтаксичних конструкцій; прагнення до чіткого граматичного оформлення зв’язності на основі розгортання системи елементів зв’язку; певна завершеність. Мовець здебільшого використо­вує позамовні та інтонаційні засоби виразності, проте, на відміну від діалогу, вони відіграють другорядну роль, оскільки монолог менш емо­ційний.

Монолог не підтримується ситуацією або запитаннями, як діа­лог, він адресований не одній людині, а багатьом. До монологу людину спонукають насамперед внутрішні мотиви (стан, настрій, бажання, наміри), вона сама обирає, про що і за допомогою яких засобів говори­тиме.

Монолог як основний засіб логічно та послідовно організованого повідомлення е усвідомленішим та довільнішим за діалог. Монологіч­не мовлення потребує тривалішої внутрішньої підготовки, попередньо­го обдумування, зосередження на головному, передбачає вміння вибір­ково користуватися доречними для конкретного випадку мовними за­собами. Монологічне мовлення вбирає в себе всі досягнення дитини в оволодінні рідною мовою, його звуковою формою, лексичним складом, граматичною будовою.

Отже, монологічне мовлення — це більш складний, довільний, органі­зований вид мовлення, що потребує спеціального навчання (О. Леонтьєв, Л. Щерба). Вчені, підкреслюючи первинність діалогу, доводять, що мо­нолог народжується в надрах діалогу (О. Ушакова).

Психологічна природа зв’язного мовлення, його механізми та про­цес становлення аналізувалися багатьма вченими (С, Рубінштейн, Д. Ель-конін, М, Жинкін, О. Леонтьєв), які в розкритті основ породження мовленнєвого висловлювання на перший план висувають мотивацію, розглядаючи її як імпульс для всього мовотворення. Предмет та мета висловлювання визначають його логічну послідовність та синтаксичне оформлення. Значне місце у монолозі посідає добір слів, потрібних для побудови зв’язного висловлювання. Добір слів регулюється пев­ною системою правил, тобто він має підпорядковуватися загальним за­кономірностям побудови тексту.

Щодо визначення способів формування дитячого мовлення, то спеціа­лісти з лінгводидактики акцентують увагу на творчому характері за­своєння дітьми рідної мови. Побудова монологічного висловлювання вимагає від мовця вияву творчості, вміння продумати зміст, правильності Його словесного оформлення. У зв’язному мовленні наочно виявляєть­ся усвідомлення дитиною мовленнєвої дії. Як зауважують науковці, мовленнєве висловлювання потребує внутрішнього програмування та зовнішньомовленнєвої діяльності, під час якої мовець спирається на певну внутрішню схему, синтаксичну модель, що дає йому змогу будувати висловлювання потрібної якості. Це пояснює важливість виокремлен­ня завдання, спрямованого на формування таких якостей самостійного зв’язного висловлювання, як цільність, змістовність, логічна послідовність, образність, креативність. Потрібно цілеспрямовано розвивати означені якості зв’язного висловлювання.

Аналізуючи дитяче мовлення, дослідники вважають, що мовлен­ня може бути ситуативним (пов’язане із конкретною ситуацією, але не відтворює у словесних формах зв’язного смислового цілого) та кон­текстовим (зміст якого зрозумілий із самого контексту висловлюван­ня). Якщо в ситуативному мовленні мовець активно застосовує міміку, жести, вказівні займенники, вигуки, то контекстове вимагає побудови висловлювання без безпосереднього сприймання конкретної ситуації, з опертям лише на мовні засоби. Ситуативність дитячого мовлення особ­ливо на початкових етапах пояснюється наочно-образним характером мислення дітей та домінуванням емоційного ставлення до предмета висловлювання. Усталеним є погляд на особливості формування зв’яз­ного мовлення, згідно з яким ситуативне мовлення пов’язується з діа­логічним, а контекстове — з монологічним і загалом із певним віковим періодом. Так, за даними Д. Ельконіна і Г. Люблінської, перехід від зовнішнього мовлення до внутрішнього, від ситуативного до контексто­вого відбувається у дітей чотирьох-п’яти років. Проте, як стверджує Г. Леушина, ситуативність мовлення не є суто віковою особливістю, і навіть у найменших дошкільнят за певних умов спілкування виникає контекстове мовлення. Такими умовами автор вважає характер спілку­вання, зміст мовлення, індивідуальні особливості дитини. Ототожнення ситуативного мовлення з діалогом, а контекстового — з монологом теж є помилковим, оскільки в низці сучасних досліджень наводиться нема­ло прикладів ситуативності монологічного мовлення (Н. Гавриш, С. Ла-сунова, Л. Шадріна). Так, Л. Шадріна, яка вивчала особливості розвит­ку зв’язного мовлення дітей молодшого дошкільного віку, відзначає перевагу ситуативного мовлення. У спілкуванні з дорослими малюк користується простими реченнями, на відміну від спілкування з одно­літками, що характеризується більшою розгорнутістю, елементарною аргументацією, введенням іноді складносурядних та складнопідрядних речень. Для самостійних монологічних висловлювань дітей молодшого дошкільного віку властиве порушення логіки викладу та бідний слов­никовий запас. Проте діти здатні встановлювати елементарні залеж­ності між смисловими частинами окремого речення або між реченнями. Про це свідчить той факт, що вони досить успішно орієнтуються у поставленому дорослим завданні і правильно закінчують речення в ситуації сумісного мовлення: «Це ведмедик. Він такий… (великий). У нього є… (лапи)».

У середньому дошкільному віці на розвиток зв’язного мовлення значно впливає активізація словника, обсяг якого в цей період досягає 2,5 тис. слів. Висловлювання дітей стають послідовнішими та розгор-нутішими, хоча структурно мовлення залишається ще недосконалим. У цьому віці відбувається інтенсивний розвиток контекстового мовлен­ня. Однак діти відчувають труднощі в адекватному доборі слів, виборі теми, сюжету власного висловлювання, нерідко спостерігається пору­шення логіки, переважає формальний зв’язок між реченнями в тексті.

У середньому віці діти оволодівають навичками переказу та розпо­віді. Переказуючи знайомі казки, складаючи коротенькі розповіді за картинками чи іграшками, вони потребують активної допомоги з боку дорослого (А. Зрожевська).

Водночас із монологічним розвивається й діалогічне мовлення. В по­дальшому ці форми співіснують та застосовуються залежно від умов спілкування. Діти чотирьох-п’яти років активно включаються у розмо­ву, беруть участь у колективній бесіді, проте вони ще не вміють пра­вильно формулювати запитання, доповнювати та виправляти відповіді товаришів.

У дітей старшого дошкільного віку зв’язне мовлення досягає досить високого рівня. Під час спілкування вони можуть давати точну, корот­ку або розгорнуту (залежно від ситуації) відповідь, зрозумілу для нав­колишніх людей. Старші дошкільники здатні брати активну участь у бесіді, висловлювати доречні репліки, вчасно реагувати на чужі ви­словлювання, формулювати запитання. Характер діалогу дітей певною мірою залежить від змісту їхньої спільної діяльності (Г. Леушина, М. Лісіна).

Численні дослідження вітчизняних і зарубіжних науковців (О. Ко-ненко, С. Ласунова, Т. Постоян, О. Смирнова, О. Ушакова та ін.) дово­дять, що на шостому році життя дитина може бути переконливою, по­слідовно й чітко складати описову та сюжетну розповідь на запропоно­вану тему, висловлювати міркування, наводити аргументи. У старших дошкільників активно розвивається мовленнєво-творча діяльність, яка за умови правильно організованого навчання сприяє розвитку почат­кових літературно-художніх здібностей дітей, стимулює та збагачує інші види дитячої творчості (Н. Гавриш, Н. Орланова).

Особливості розвитку зв’язного мовлення на різних вікових етапах визначають характер педагогічних дій, спрямованих на формування дитячого мовлення.