«Рідномовні обов’язки» І. Огієнка

Катехізисом відродження і повсюдного функціонування української Мови в оновленій самостійній і незалежній Укра’ші має стати праця с-іавного сина українського народу Івана Огієнка «Наука про рідномовні обов’язки». Відстоюючи єдність і соборність української нації та держави, вчений наголошує на мовних цінностях народу. «Мова — це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідо­мості. Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національно­го, це форма національного організування. Мова — душа і цінність кожної національності, її святощі і найміцніший скарб… і доки живе мова — житиме й народ як національність… Не стане мови, не стане національності»1.

На думку І. Огієнка, мова належить до соціальних і духовних цінно­стей народу, в ній найяскравіше виявляється ментальність українця, його психіка, ця найперша сторона нашого психічного «Я». Як громад­ський діяч учений пов’язує рідну мову з державними цінностями, які оновлюються в духовній культурі кожного народу. «Рідна мова, — на­голошує він, — то найважливіший грунт духовного й культурного зро­стання народу, то сила культури, а культура — сила народу». Рідна мова, за І. Огієнком, давно вже пронизує як приватне, так і державне життя. Як патріот своєї країни, вчений стверджує, шо тільки рідна мова є для людини найвищою цінністю, оскільки приносить найбільше й найглибше особисте щастя, водночас вона є найвищою державною цінністю, бо формує найсильніші патріотичні характери.

Незаперечними цінностями сучасної освітянської мовної політики в Україні мають стати такі слова І. Огієнка: «Без добре виробленої рідної мови немає всенародної свідомості, без такої свідомості немає нації, а без свідомості нації — немає державності як найвищої громадянської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення»2.

Стрижнем концепції мовної освіти І. Огієнка є оволодіння кожним громадянином соборною літературною мовою, яка є, за його висловом, найціннішим і найважливішим знаряддям духовної культури, «найміи-нішим цементом єдності нації», а тому всі народи України повинні оточити її «найпильнішою опікою», бо тільки соборна літературна мова об’єднує етнографічний народ і перетворює його у свідому націю. Рідна й літературна мови, на думку вченого, «органи надзвичайно ніжні й чутливі», тому навіть найменші потрясіння приватного чи всенародного життя відчутно впливають і на них. І. Огієнко закликав український народ виробити певну «реальну мовну практику», щоб захистити найви­щу цінність народу — рідну літературну мову від будь-яких негативних впливів, що затримують її розвиток. І відтак визначає сутність рідно мовної політики держави як «збір державних і приватних практик найкра­щого розвою рідної і літературної мови, потрібних для більш швидкого духовного поступу народу та його культури»3. Вчений обґрунтовує необхідність такої різномовної політики тим, що рідна мова — це найго­ловніша цінність, на якій духовно зростає нація, яку «конче мусить нати кожний інтелігент, якщо бажає бути свідомим членом своєї нації, якшо бажає своєму народові стати сильною нацією». І. Огієнко, по суті, започаткував нову галузь науки — науку про рідномовні обов’язки (фун­датором якої він сам себе вважає). За глибоким переконанням ученого, знання рідномовних обов’язків підносить національну свідомість народу, а вона є найкращим підґрунтям для знання й розвитку соборної літера­турної мови. Ось чому він закликає, щоб наука про рідномовні обов’язки стала наукою всенародною, як всенародна національна цінність.

Створену І. Огієнком науку про рідномовні обов’язки можна назва­ти «концептуальним мовним статутом», «катехізисом державних мов­них цінностей», виконання яких має стати обов’язком кожного грома­дянина України. Центральними, концептуально стверджуючими, вва­жаємо третій («Найперші рідномовні обов’язки кожного громадяни­на») та четвертий («Десять найголовніших мовних заповідей свідомого громадянина») розділи праці «Наука про рідномовні обов’язки». Так, третій розділ, який містить 16 обов’язків, розпочинається незаперечним побажанням-наказом: «На кожному кроці й щохвилини охороняй честь своєї рідної мови, як свою власну, більше того — як честь своєї нації. Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації»1. Четвертий розділ містить 10 мовних заповідей, серед яких особливо сьогодні заслуговують на увагу такі з них: 1. Мова — то серце народу; гине мова — гине народ. 5. Народ, який не створив собі соборної літера­турної мови, не може зватися свідомою нацією. 9. Уявлення про духовну зрілість окремої особи, як і про зрілість всього народу можна скласти передусім за культурою Його літературної мови. 10. Кожний свідомий громадянин повинен практично знати свою соборну літературну мову й вимову та свій соборний правопис, а також знати й виконувати рідно­мовні обов’язки свого народу.

І. Огієнко не виокремлює розділу, присвяченого дошкільному закла­ду. Однак у праці можна знайти чіткі вказівки й поради щодо навчан­ня дітей-дошкільнят рідної мови як найвищої соціально-духовної, соці­ально-культурної цінності. Вчений наполягав, щоб у початковій школі навчання учнів здійснювалося соборною літературною мовою і заува­жував «…тією самою мовою провадиться праця й у дитячих садках».

Вимоги до навчання і виховання дітей дошкільного віку рідною мовою викладено автором у чотирнадцятому («Батьки Й рідна мова») та п’ятнадцятому («Мати й рідна мова») розділах. Визнаючи особисті Цінності кожного громадянина, вчений пише: «Кожний громадянин має Добре пам’ятати й дітей своїх того навчати, що наймиліша мова в цілому світі — то мова рідна»2. Як педагог автор радить батькам пам’ятати, що найголовніший учитель рідної мови для своїх дітей — він сам зі своєю дружною сім’єю, що найціннішим підґрунтям для духовного виховання сильного характеру є рідна мова. Щоб виховати для нації такі сильні характери, батьки мають виховувати своїх дітей рідною мовою. Своєрід­ним наказом батькам звучать слова І. Огієнка: «Пильнуйте всіма сила­ми, щоб перша мова вашої дитини була справді матірна, своя рідна. Не забувайте, що дитина вважатиме тільки ту мову за рідну, якою гово­ритиме перші п’ять років свого життя».

Проблеми мовного виховання малюків у сім’ї І. Огієнко розкриває у п’ятнадцятому розділі «Мати й рідна мова». Серед обов’язків матері вчений виокремлює такі: кожна мати перші п’ять років життя дитини має розмовляти з нею тільки своєю рідною мовою; кожна свідома мати повинна пам’ятати, що та мова, яку вона прищепить дитині з молоком, зостанеться в неї на все життя; мати, яка не навчає своєї дитини рідної мови й не прищеплює їй правдивої любові до неї, є зрадницею своєї нації; дбайлива інтелігентна мати пояснює своїй дитині різницю між її мовою літературною і говіркою; кожна свідома мати подбає, щоб у неї в хаті на почесному місці висіла таблиця: «Шануйте рідну мову!» з десятьма рідномовними заповітами.

Засобами виховання рідною мовою І. Огієнко називає «Гурток пле­кання рідної мови» та організацію й проведення «Свята рідної мови».

Історично склалося, що в місцях компактного проживання росіян у південно-західному, південно-східному та південному регіонах Украї­ни в дошкільних закладах навчання й виховання дітей здійснюється російською мовою. Крім того, в країні є чимало дошкільних груп, в яких виховання дітей здійснюється іншими національними мовами (бол­гарською, молдавською, німецькою та ін.). Тому існує нагальна потреба у навчанні дітей цих національностей державної мови України вже в ранньому віці, потреба повернути як державі, так і її народу мовні та мовленнєві національні цінності. Отже, вчення І. Огієнка і досі збері­гає свою актуальність.