Сербська народна казка «БРЕХНI ВИСТАЧАЄ НА ТРИ ДНI»

В одного царя було три сини. А сам цар був такий старий та немiчний, що вже й не чув i не бачив добре. Але якось йому приснилося, що десь у свiтi є мiсто, а в тому мiстi криниця, а в криницi вода, не звичайна — цiлюща: хто в нiй скупається, той одразу помолодiє i буде знову бачити й чути, як перше. I вiн, щойно прокинувся вранцi, зараз же покликав до себе синiв, розповiв їм про свiй сон i сказав:

— Дiти мої, не пошкодуйте нi працi, нi коштiв — знайдiть ту криницю. Заради молодостi й здоров’я менi й царства не жаль. Хто дiстане менi ту цiлющу воду, тому я вiддам свiй престол.

Найстарший син пiдступився до батька та й каже:

— Дайте менi, тату, корабель, та грошей доволi, та кiлька слуг, подамся у свiт — може, десь-таки знайду я цiлющу воду.

Дав йому батько все, що треба, i поблагословив у дорогу. Поплив найстарший син морем цiлющої води шукати. Отак плив та й плив i заплив до чужої країни. Як тiльки вiн причалив до берега, тамтешнiй цар зразу послав своїх посланцiв, щоб вони покликали власника корабля до нього в палац.

Коли царевич прийшов до нього, цар почав розпитувати його про те, хто вiн, звiдки пливе, куди простує. Але царевич вiдповiв бундючно: вiн, мовляв, царський син i нiхто не має права його про таке питати. Це страшенно розлютило царя, i вiн звелiв царевича та його людей забити в кайдани й кинути до в’язницi, а корабель та грошi забрати до царської казни. Царевi слуги так i зробили.

Марно старий батько чекав бодай звiстки вiд найстаршого сина. Ось уже й рiк минув, а вiд нього — нi слуху, нi духу, мов у воду канув. Тодi середнiй син пiдступився до батька та й каже:
— Нема мого брата з мандрiв, не повертається додому. Тож дайте, тату, й менi корабель, та грошей доволi, та кiлька слуг, подамся я шукати криницю з цiлющою водою.

Дав йому батько все, що треба, i поблагословив у дорогу. Поплив середнiй син морем. Довго так плив i нарештi дiстався до тої країни, де його старший брат був ув’язнений. Тiльки вiн причалив до берега, тамтешнiй цар одразу послав своїх посланцiв, щоб вони покликали господаря корабля до нього в палац.

Коли царевич прийшов, цар почав так само розпитувати його, хто вiн, звiдки пливе, куди простує. Але царевич, як i його старший брат, вiдповiдав погордливо: вiн, мовляв, царський син i нiхто не має права його про таке питати. Це дуже розгнiвило царя, й вiн звелiв царевича та його людей забити в кайдани й кинути до в’язницi, а все добро забрати до царської казни. Царевi слуги так i зробили.

Знову минув рiк. I вiд середнього сина нi слуху, нi духу, невiдомо, чи живий вiн, чи загинув. Тодi пiдступився до батька найменший син та й каже:
— I один мiй брат поїхав, i другий — та жоден не повернувся. Що будемо робити? Дайте й менi, тату, корабель, та грошей i коня, та кiлька слуг, подамся у свiт. Може, менi пощастить знайти цiлющу воду та братiв моїх розшукати.

Дав йому батько все, як i першим двом, i благословив у дорогу. I найменший син вирушив морем шукати цiлющої води своєму старому батьковi. Не день, не два вiн отак плив та й доплив до країни, де його обидва старшi брати у в’язницi свiтом нудили. Тiльки царевич причалив до берега, тамтешнiй цар одразу послав своїх посланцiв, щоб вони покликали його в палац.

Коли вiн прийшов до царя, той почав так само, як i старших братiв, розпитувати його про те, хто вiн, звiдки пливе, куди простує. А царевич спокiйно й чемно пояснив, що батько в нього старий та немiчний, не чує й не бачить добре. I йому, тобто батьковi, приснився сон, що десь у свiтi є мiсто, а в ньому — колодязь з водою, не простою — цiлющою: скупаєшся в нiй — вiдразу помолодiєш та знову будеш добре бачити й чути. Розповiв царевi й про те, що його старшi брати ще ранiше попливли морем цiлющої води шукати, але й досi не повернулися. Тепер вiн вирушив у дорогу: може, йому поталанить десь ту воду знайти.

Цар вислухав його уважно та й каже:
— Не буду затримувати тебе, їдь, куди надумав, щасливої тобi дороги. А коли назад повертатимешся, то не обмини моєї домiвки. Я вже теж у лiтах — то хотiв би, якщо знайдеш цiлющу воду, скупатися в нiй, може, помолодiю.

Провiв вiн царевича до корабля, i той поплив далi. Довго так плив i нарештi приплив до якоїсь високої гори. Тут вiн зiйшов на берег, сiв на коня та й поїхав сушею. Отак їдучи, побачив: пiд горою, спершись на костур, стоїть старий чоловiк i дивиться на море. Привiтався царевич до нього й запитав, чи вiн часом не знає, де те мiсто, у якому є цiлюща вода.

— Нi, не знаю,- вiдповiв дiдусь.- Але ти пiднiмися на оцю гору, там живе мисливець, ще старiший за мене. Вiн пташину мову знає, то, може, щось i чув про те мiсто.

Поїхав царевич крутою стежкою понад проваллями на високу гору. Виїхав на вершину, а там сивий, як голуб, мисливець на каменi сидить, у небо дивиться. Привiтався царевич до нього та й каже:

— Я чув, що ви пташину мову знаєте, можете з птахами розмовляти. А вони ж звiдусiль новини приносять. То, може, ви чули щось про мiсто з цiлющою водою?

Мисливець вiдповiв, що про таке мiсто не чув нiчого. А втiм, треба ще в птахiв поспитати: вони по всiх усюдах лiтають, для них нi кордонiв, нi перепон нема, то, може, десь таке диво й бачили.

Скликав мисливець усе птаство й запитав, чи хто-небудь не бачив мiста, у якому е цiлюща вода.

— Щ, не бачили,- в один голос вiдповiли птахи.

Засмутився царевич, похилив у зажурi голову. Аж тут маленька пташка обiзвалася:

— Може, престарий орел щось про те мiсто знає. Його тут нема. Вiн уже не може лiтати, через те й залишився в лiсi.

Зрадiв царевич, подалися вони вдвох iз мисливцем до престарого орла. Той сидiв у лiсi, важко опустивши крила. Мисливець запитав його, чи вiн часом не бачив десь мiста, у якому є цiлюща вода.
Орел на те вiдповiв:

— Лише один раз, вiдколи я живу, менi доводилося пролiтати над ним. А щоб дiстатися до цiлющої води, треба взяти з собою дванадцять печених баранiв, два вiники й один мотузок.

I орел розповiв, що вхiд до цього мiста охороняють дванадцать страшних левiв. Стоять вони в брамi на мосту, i як тiльки хтось поткнеться на мiст, цi леви накидаються на нього й умить роздирають. А щоб вони пропустили в мiсто, треба кожному дати печеного барана. А в мiстi двi служницi з вулиць смiття руками згрiбають — вони так i пориваються чорними пазурищами видерти людинi очi. Щоб власкавити їх, треба їм дати вiники. Трохи далi служниця косою витягає воду з криницi — поливає мiсто. Їй треба дати мотузок, то й не буде чiплятися. Але й це ще не все: воду брати потрiбно якраз в обiдню пору, коли цариця спить наймiцнiшим сном i нiчого не чує, бо iнакше лиха не минути. А як зачерпнув з криницi води цiлющої — тiкай мерщiй i не оглядайся!

Коли царевич почув це, вiн узяв орла на сiдло до себе й помчав чимдуж на корабель. I поплив далi морем. Чимало днiв отак плив i все орла годував, щоб вiн сили набрався. Аж раптом перед ним знову гора якась виросла.
Орел тодi i каже:

— Я полечу подивлюся, що воно й як.

Пiднявся орел пiд самiсiнькi хмари, покружляв над мiстом, роздивився добре й вернувся назад на корабель.

— Вирушати завтра,- порадив вiн,- треба рано-раненько, щоб до обiду вже бути бiля мiської брами.

Наступного дня, щойно взялося на свiт, вони встали, хутенько зiбралися й рушили в дорогу, а до обiду були вже пiд мiстом. Тут царевич роздав слугам усе, що треба, i повiв їх до мiської брами. Тiльки ступили вони на мiст, а їм назустрiч — дванадцать страшенних левiв з роззявленими пащами. Але слуги скорiше кинули кожному печеного барана, i леви, допавшись до їжi, уже не звертали уваги на подорожнiх.

У мiстi двi служницi згрiбали смiття руками. Як побачили чужинцiв, то так i кинулися їм до очей. Та слуги скорiше дали кожнiй по вiнику, й вони заспокоїлися.

Пiшов царевич зi слугами далi й побачив колодязь. А з нього служниця витягала косою воду. Тiльки помiтила їх, так i приснула люттю. Але вони їй кинули мотузок, i вона дала їм спокiй. Тодi слуги, не гаючись, набрали цiлющої води з криницi й понесли на корабель. А царевич тим часом до палацу подався, щоб на царицю глянути. Зайшов туди й бачить: спить вона мiцним, непробудним сном.

Царевич пiдкрався навшпиньки до неї, поцiлував її, зняв з правої руки перстень — та й швидше назад. Сiли на корабель вiн та його слуги й попливли додому.
Коли вони були вже далеко, цариця пробудилася, оглянулась i все зрозумiла.
Вискочила зi своєї кiмнати та й до служницi, яка воду набирала :

— Ти сяка й така, стiльки рокiв вiрно служила менi, а тепер зрадила! Служниця на те вiдповiла їй:

— Я стiльки рокiв служу тобi, i ти нiколи не дала менi мотузка воду витягати, а вiн, тiльки прийшов, одразу дав.

Тодi цариця кинулась до тих служниць, якi смiття згрiбали, та й ну кричати на них:

— Ви сякi й такi, стiльки рокiв вiрно служили менi, а тепер зрадили!

Служницi стали справдовуватися:

— Ми стiльки рокiв тобi вiрно служимо, i ти нам нiколи не дала вiника, а вiн, тiльки прийшов, одразу дав.

Нарештi цариця побiгла до левiв i теж почала дорiкати їм:

— Ви сякi й такi! Що ви наробили? Стiльки рокiв вiрно служили менi, а тепер зрадили! А леви їй вiдповiли:

— Ми стiльки рокiв тобi служимо, i ти нас нiколи як слiд не нагодувала, а вiн, тiльки прийшов, дав кожному печеного барана.

Цариця не мала чого сказати на це, бо все-таки сама була винна.

А царевич пiсля довгих мандрiв знову приплив до країни, де були ув’язненi його брати, не забув про те, про що його просив тамтешнiй цар. А цар, коли почув, що царевич приїхав, вийшов йому назустрiч, привiтав його й запитався насамперед:

— Ну як? Знайшов те, що шукав?

— Аякже,- вiдповiв царевич.- Знайшов i везу.

— То давай,- каже радiсно цар,- спробуємо, чи справдi та вода чародiйна.

Викупався вiн — i став молодий та здоровий, нiби йому було всього-навсього двадцять рокiв. Розвеселився цар та й каже:

— Ти менi зробив приємнiсть, то й я тобi зроблю. Твої обидва брати, щоб ти знав, у мене, живi й здоровi. Вони не вмiли так чемно, як ти, поводитися, негречно говорили зi мною, то я й затримав їх, а тепер вiддаю тобi.

I вивiв до нього обох. Царевич зрадiв незмiрно, що знову побачив своїх братiв, живих та здорових. А цар повернув їм обидва кораблi i всi грошi, що забрав, вiдпустив їхнiх слуг, ще й дав на дорогу всього, що треба. I брати, щасливi та радi, поїхали додому — кожний на своєму кораблi.

Але старшим братам стало заздрiсно, що не вони везуть батьковi цiлющу воду. I, змовившись, вони пiдкупили слуг, що були на кораблi найменшого брата. Тi перелили цiлющу воду в їхнi бочки, а натомiсть набрали звичайної води з моря.
Коли приїхали додому, батько не знати як зрадiв, що сини повернулися. Ледве дiждався їх:

— Живi та здоровi, дiтки мої? То пощастило вам знайти цiлющу воду?

Старшi сини вихопилися наперед:

— Пощастило, знайшли. Тiльки нехай наш менший брат спершу дасть свою воду, а потiм уже ми свою.Слуги швиденько принесли воду, що її привiз наймолодший брат. Батько скупався в нiй — i нiчого: який був немiчний, такий i залишився.
Тодi вiн каже до старших:
— Дайте-но й свою воду, побачу, яка вона.

Старшi брати мерщiй принесли свою воду, батько скупався в нiй — i помолодiв та знову став добре бачити й чути. Вiн тодi й каже найменшому синовi:
— Ти нiчого не знайшов, а привiз менi звичайної води з моря ще й одурити мене хотiв. Коли ж ти такий, то йди собi, забирайся вiд мене куди собi хочеш.
Пiшов царевич з дому й найнявся до одного селянина пасти овець.
Тим часом цариця, у якої царевич набрав цiлющої води та персня з правої руки зняв, надумала розшукати того смiливця. От вона налаштувала корабель, сiла на нього й попливла морем. Довго вона пливла й нарештi допливла до того мiста, звiдки був той царевич. Тут вона причалила до берега, розiпнула намет у полi та й написала царевi листа:

— Пришли до мене того чоловiка, який набрав цiлющої води з моєї криницi.

Цар послав найстаршого сина. Той приїхав до царициного намету, цариця привiтала його та й питає:

— Ти набрав цiлющої води з моєї криницi?

— Так, я,- вiдповiдає вiн. Тодi цариця стала допитуватися:

— А ще що взяв?

— Бiльше нiчого.

— Таки нiчого?

— Нi, нiчого не взяв.

Розгнiвалася цариця, доторкнулася долонею до його щоки — аж два зуби йому випали — та й каже:

— Iди передай своєму батьковi, нехай пришле до мене того чоловiка, що набрав цiлющої води з моєї криницi.

Коли той повернувся додому й розповiв усе, як було, батько скорiше послав середнього сина. Приїхав середнiй син до царициного намету, цариця привiтала його та й питає:

— Ти набрав цiлющої води з моєї криницi?

— Так, я,- вiдповiв царевич. Тодi цариця запитала:

— А ще що взяв?

— Бiльше нiчого.

Вона так само доторкнулася долонею до його щоки — аж два зуби йому випали — та й каже:

— Забирайся з-перед моїх очей! Та скажи своєму батьковi, нехай пришле до мене того чоловiка, який набрав цiлющої води з моєї криницi. Якщо ж не пришле, то зруйную ваше мiсто.

Тодi цар звелiв розшукати наймолодшого сина. Довго гiнцi шукали його i нарештi знайшли в одному селi, де вiн пас овець. Царевич спочатку не хотiв iти з ними, казав, що це не вiн, але коли гiнцi пригрозили, що все одно заберуть його з собою, то погодився. Зiбрався швиденько й пiшов до батька. А батько обняв його, обтер сльозу та й каже:

— Сину, рятуй нас, бо царство гине.
Уклонився наймолодший син батьковi й вiдповiв :

— Та хiба я що? Давайте коня, то поїду до тої царицi, гадаю, що все гаразд обiйдеться.

Поїхав наймолодший син до царицi. Тiльки-но увiйшов до намету, як цариця й питає його:

— Ти набрав цiлющої води з моєї криницi?

— Так, я,- вiдповiв вiн.

— А ще що взяв?

Дiстав вiн персня й показав їй.

— Так, це ти,- пiдтвердила цариця, обняла його й поцiлувала.

Вiдразу вони поїхали удвох до батька i попросили, що вiн благословив їх. Батько благословив їх, справив їм гарне весiлля i ще за свого життя вiддав царство наймолодшому синовi, бо переконався в тому, що це саме вiн дiстав йому цiлющої води. А старших синiв прогнав за те, що вони до брехнi вдалися, аби царство собi забрати. Правду ото люди кажуть: на брехнi далеко не заїдеш.