Становлення і розвиток дошкільної лінгводидактики в зарубіжних країнах

Одним із перших засновників-теоретиків методики розвитку рідно¬го мовлення дітей дошкільного віку був відомий слов’янський педагог Ян Амос Коменський. Учений вважав, що виховання дітей від наро¬дження до шести років має відбуватися в материнській школі, що е своєрідною формою сімейного виховання. Материнській школі Комен¬ський присвятив XXVIII розділ «Великої дидактики», окремі розділи читанки «Світ чуттєвих речей в малюнках» та книжку «Материнська школа», в якій опрацював питання переддошкільного та дошкільного виховання дітей. Коменський справедливо вважав, що основою розвитку мовлення дітей дошкільного віку є чуттєвий досвід, безпосереднє озна¬йомлення дітей з предметами та явищами навколишнього світу. На йо¬го думку, в дошкільному віці потрібно закласти основи загальної осві¬ти, тобто дати дітям елементарну систему знань про навколишнє.
У материнській школі, на думку Коменського, потрібно намагатися навчати дітей не лише «знати.., а й говорити». Його вказівки щодо послідовного методичного розвитку мовлення є цінними й нині. Так, він радить навчати дітей віком до трьох років правильного мовлення й уникати гаркавого говоріння. Слід наводити зразки правильного мовлен¬ня й вчасно виправляти мовленнєві помилки. На думку Коменського, мовлення дітей розвивається на основі граматики, риторики й поетики.
Граматика для дітей перших шести років життя полягає в тому, щоб дитина могла назвати стільки речей, скільки їх знає, навіть якщо вислов¬люється з помилками, але чітко й виразно, тобто так, щоб її можна було зрозуміти.
Риторика дітей полягає в тому, щоб навчитися користуватися при¬родними жестами, а також наслідувати тропи й фігури, які вони чують. У дошкільному віці закласти основи поетики означає вивчити напам’ять кілька віршів або рим.
Для вдосконалення мовлення дитини віком чотири — шість років Коменський радив ставити їй запитання: «Що це таке? Що ти робиш? Як це називається?», звертаючи при цьому особливу увагу на виразну вимову слів. Учений рекомендував широко використовувати художню літературу, оповідання, казки, байки.
Заняття із розвитку мовлення, за Коменським, треба проводити у формі гри. Материнська школа Коменського — це перша спроба створити систему дошкільного виховання, методику роботи з маленькими дітьми відповідно до їхніх особливостей.
Організатором і теоретиком дошкільного виховання в Росії у 30-40-х роках XIX ст. був В. Одоєвський. Він організував перші дитячі притулки, які були прообразом перших російських дитячих садочків, створив низку посібників і рекомендацій з навчально-виховної роботи з дітьми, в яких значне місце відводив розвитку мовлення дітей.
Свої педагогічні погляди В. Одоєвський виклав у книжках «Наука До науки. Книжка дідуся Іринея», «Положення про дитячі притулки», «Наказ особам, які безпосередньо завідують дитячими притулками».
Особливо цінними для сучасної методики розвитку мовлення є ре¬комендації В. Одоєвського щодо розвитку діалогічного мовлення дітей, проведення бесід та розмов, які він виклав у книжці «Наука до науки» ^-Розділ «Розмови з дітьми»).
Провідним методом розвитку діалогічного мовлення В. Одоєвський вважає бесіду, мета якої — систематизувати набуті дитячі уявлення. Основою бесіди є чуттєвий досвід дитини. «Говорити з дитиною, — писав він, — можна про те, що у неї безпосередньо перед очима, за що вона, так би мовити, може ухопитися руками»1. Книжка «Наука до науки» складається з двох розділів. У першому розділі вміщено попередні вправи для бесід (178 запитань на зразок: Чим стілець схожий на стіл? Звідки взявся стіл? Для чого тобі руки? Де ти живеш?).
Другий розділ складається з двох частин: книжки для вчителя (пи¬тальник, який містить 482 запитання) і книжки для учнів (містить 482 відповіді).
У розділі «Розмови з дітьми» В. Одоєвський дає конкретні мето¬дичні поради наставникам, педагогам щодо проведення розмов із дітьми. Він пише: «Мистецтво говорити з дітьми надзвичайно важливе для успіхів усього виховання. Якими широкими не були б знання настав¬ниці, якими прекрасними не були б почуття і поняття, які вона бажає передати дітям, усе це залишається безплідним або принесе навіть більше шкоди, ніж користі, якщо вона не вміє говорити чіткою й переконливою для дитини мовою»-5.
На думку педагога-мислителя, проведення розмов з дітьми вимагає від наставниці особливого мистецтва. Діти хочуть усе знати, вони часто звертаються до дорослих із запитаннями, на які потребують відповідей. Такі запитання заслуговують з боку наставниці особливої уваги, тому відповіді мають бути зрозумілими і повними.
Проте, застерігає В. Одоєвський, не слід одразу давати повну й чітку відповідь, яка в одну хвилину задовольнила б їхню цікавість і бажання далі розпитувати про цей самий предмет. Доречно запропонувати ди¬тині у відповідь на її запитання нове запитання від себе, яке спонукати¬ме її до власних роздумів і міркувань.
Запитання, що їх ставлять дітям, мають допомагати їм думати і бути настільки простими, щоб дитина могла зрозуміти їх і знайти в них вказівку, як відповідати. Проте вони не повинні містити готову відповідь, щоб дитині не було вже про що думати.
Розвиваючи мовлення дітей, не можна забувати й про її індивіду¬альні особливості. Вчений радить наставниці говорити з дитиною тією мовою, яка найбільше відповідає її індивідуальному розвитку, яка для неї найзрозуміліша.
Ще педагог радить не виправляти дитину самому, якщо вона гово¬рить неправильно, а зробити так, щоб вона сама себе виправляла. При цьому їй потрібно ставити такі запитання, які наштовхнули б її на точ¬ну й правильну відповідь.
В. Одоєвський категоричний у вимогах до мовлення вихователя: простота, точність, стислість висловів — ось головні умови, яких потріб¬но дотримуватись у розмовах із дітьми. Мовлення вихователя має бути ширим, теплим, душевним, правдивим. Звертаючись до наставниць, він зауважував: «Ваше слово тільки тоді буде доступним серцю дитини, коли у вас воно виходить просто із серця; якщо воно у вас народжу¬ється внаслідок міркування, що так потрібно, повірте, воно відбивається у вухах дитини порожнім і нудним звуком і помре для неї, не розбудив¬ши в ЇЇ душі жодного відгуку»1.
В. Одоєвським написано чимало художніх творів для дітей, серед них і дитячі казки («Мороз Іванович», «Містечко в табакерці», «Черв’я¬чок», «Анекдоти про мурашок», «Срібний карбованець», «Два дерева»), які він писав від імені дідуся Іринея. Казка «Мороз Іванович» є й сьогодні програмною у дошкільних закладах.
Лінгводидактичні погляди Є. Водовозової знайішіи своє втілення в її основній праці «Розумове і моральне виховання дітей від першого вияву свідомості до шкільного віку», яка перевидавалася 7 разів. Останнє її видання здійснено у 1913 р. В основу своїх педагогічних поглядів Водовозова поклала ідею народності виховання дітей дошкільного віку. Як послідовниця К. Ушинського, вона відстоювала навчання і вихо¬вання дітей дошкільного віку рідною мовою, на народних піснях, каз¬ках, загадках, приказках.
Є. Водовозова радить батькам розвивати фонематичний слух дітей вже на першому ропі життя, оскільки він є основою розвитку мовлення, і використовувати такі вправи: слухати шуми й звуки в кімнаті, на вулиці, у природі, прислуховуватися до голосів і криків тварин, співу пташок; розрізняти звуки грому, вітру, дощу, струмка, річки, різних пред¬метів, музичних інструментів. Вона писала: «Мати повинна примушу¬вати дитину прислуховуватися, коли гримить грім, виє та свище вітер, корова мукає, собака гавкає, кішка нявчить, півень наспівує своє ку-ку-рі-ку, зозуля кує, курка сокоче, кінь ірже, муха дзижчить…»2. На її думку, вчасний розвиток мовленнєвого слуху зробить уважною дитину й до звуків рідної мови, сприятиме успішному розвитку мовлення.
Особливу увагу, вважає Є. Водовозова, слід приділяти взаємозв’яз¬ку слова й уявлення, оскільки уявлення є основою збагачення словника Дітей, тому: «Зі словами дитина неодмінно має пов’язувати і живі уяв¬лення предметів. Матері… повинні якомога менше говорити з дитиною про те, на що вона відразу не може вказати своїми рученятами»». Ди¬тині, за її словами, потрібно давати стільки слів, скільки й ідей. Про все, Що дитина називає, вона повинна мати правильне уявлення, «кожному поняттю надавати належної форми».
Звертаючись до батьків, вона закликала їх бути уважними до дитячої мови, не дозволяти їм спотворювати слова, вчасно виправляти мовленнєві помилки, не вживати в розмові з дітьми слів, що недоступні ‘їхньому розумінню. Водночас вона вимагала від батьків і вихователів стежити за чистотою і правильністю свого мовлення.
Є. Водовозова наголошувала, що коли мати має якийсь недолік V вимові — погано вимовляє окремі слова і звуки, заїкається, то в більшості випадків ці самі недоліки передаються й дитині. Відвикати від недоліків дитинства дуже важко. Мовлення батьків і вихователів має бути взірцем для дітей.
Розвивати мовлення дітей, на думку Є. Водоовозової, — означає розви¬вати органи чуття. На основі цього потрібно ознайомлювати дітей з предметами та явищами навколишнього світу, що сприятиме збагаченню їх знаннями.
Особливо цінними для сучасної методики розвитку мовлення є вказів¬ки Є. Водовозової щодо шляхів розвитку рідного мовлення дітей до¬шкільного віку. У віці до трьох-чотирьох років автор радить батькам співати дітям народні пісні, грати в дитячі народні ігри на зразок «Ладу-сі», «Сорока-ворона», «Коза рогата». Ці ігри створюють у дітей бадьорий настрій, розвивають мовленнєвий слух, стимулюють звуконаслідування й оволодіння рідною мовою.
Одним із методів розвитку рідної мови дітей цього віку Є. Водово¬зова вважає ігри з лялькою. Дитині слід запропонувати роздивитися ляльку, роздягнути її, покласти спати, нагодувати, розповісти їй казку, заспівати пісню. Гра з лялькою спонукає дитину говорити, усі дії при цьому вона супроводжує мовою. Не менш цінним засобом розвитку мовлення дітей від першого вияву свідомості до чотирьох років, на її думку, є образні іграшки, які пропонують дитині після спостережень у природі. Наприклад, сьогодні спостерігали з дитиною за кішкою, соба¬кою, конем, а завтра можна дати їй іграшки із зображенням цих тварин.
Автор застерігає батьків не давати дитині такі іграшки раніше, ніж вона ознайомиться з живими тваринами, оскільки це призведе до відри¬ву слова від реальної дійсності та «плутанину в голові», до базікання пустими беззмістовними словами, до відриву мовлення від мислення. Ця вказівка Є. Водовозої залишається актуальною, принциповою й сьогодні в методиці словникової роботи з дітьми раннього віку: вводи¬ти кожне нове слово тільки на основі чуттєвого досвіду.
Одним із прийомів розвитку мовлення й мислення дітей, за Є. Во-довозовою, є зіставлення предметів між собою. В процесі спостережень на спеціальних заняттях автор радить порівнювати два-три предмети між собою, головне, щоб дитина сама знаходила схожі й відмінні озна¬ки. Допоможуть це зробити продумані запитання дорослого.
Рухливі ігри з м’ячем, за словами педагога, також сприяють розвитку мовлення і збагаченню словника: «ліворуч», «праворуч», «кидати» та ін.
З метою розвитку рідного мовлення після досягнення дитиною 4-річ-ного віку Є. Водовозова радить використовувати загадки і прислів’я. Ці малі жанри народного фольклору викликають у дітей інтерес до народного слова, розвивають розум, відчуття краси «соковитого народ¬ного слова», привчають дітей порівнювати між собою іноді зовсім не схожі предмети. У роботі автора вихователі знайдуть і методику вико¬ристання загадок.
Є. Водовозова радила вихователям і батькам використовувати худож¬ні твори для розвитку мовлення. Так, дітей після чотирьох років, на її думку, слід уводити у «світ казки, яка розвиває дар слова, фантазію, дитячу творчість, ознайомлює з життям людей, тварин, виховує гуманні та моральні почуття, викликає ненависть до лицемірства, брехні, на¬сильства. Казка сприяє розвитку мовлення і мислення дітей, в ній легко можна розкрити дітям мораль, збагатити їхній словник «моральними поняттями».
На думку дослідниці, треба починати ознайомлення дітей з простих за змістом, доступних розумінню казок про тварин, природу, прості сімейні стосунки. Водночас не радить давати дітям казки на складні соціальні теми, з витонченим гумором та сатирою, з суспільними відносинами, фантастичними вигадками. Казки мають бути не тільки прості за змістом, а й невеликі за обсягом. Розповідання казки слід супроводжувати пояс¬ненням її змісту, бо, як зазначає автор, інакше вона може не зрозуміти головного, «захопитися грою уяви». Дітям п’яти років слід пропонува¬ти короткі оповідання для переказу.
У роботі з дітьми шести років і старшими Є. Водовозова рекомендує використовувати байки, в яких ідеться про найпростіші предмети, і опи¬сує методичні прийоми роботи з байкою. Спочатку треба прочитати байку без пояснень, не зупиняючись, щоб не завадити цілісному її спри¬йманню і розумінню моралі. Після читання обов’язково провести бе¬сіду за змістом байки, потім прочитати її вдруге й запропонувати дітям відтворити її зміст.
На думку Є. Водовозової, потрібно бути обережними при викорис¬танні картинок під час ознайомлення дітей з навколишнім світом, які, на її думку, можна використовувати лише в крайньому разі. Картинки бажано показувати дітям після безпосереднього ознайомлення з пред¬метом для закріплення знань і складання розповідей. Таким чином, -. Водовозова заклала основи сучасної методики розвитку мовлення дітей та ознайомлення з навколишнім світом.
Є. Тихєєва справедливо вважається засновником методики розвит¬ку мовлення дітей дошкільного віку в Росії. Інтерес до проблеми на¬вчання дітей рідної мови виник у неї у перші роки роботи в школі під впливом ідей Я. Коменського, Л. Толстого, К. Ушинського, заповіти яких вона пронесла через усе своє життя. Однією з перших її праць (у співавторстві з Є. Соловйовою) була «Російська грамота» та мето¬дичні рекомендації до неї. Найповніше свої погляди щодо навчання Дітей рідної мови вона виклала у книжці «Рідна мова та шляхи до її Розвитку», в якій наголошувалося на необхідності починати навчання Дітей рідної мови задовго до школи. Результати тривалих досліджень у галузі розвитку мовлення висвітлено нею у праці «Розвиток мовлення дошкільника». Центральне місце в педагогічній спадщині Є. Тихєєвої посідає вчення про значення рідної мови в житі дитини, в її розумово¬му розвитку. У книжці «Ігри і заняття маленьких дітей» викладено методику розвитку мовлення дітей раннього віку.
Розробляючи теоретичні засади методики розвитку мовлення, Є. Ти¬хєєва основну роль відводить принципу наочності. На перше місце вона ставить реальні предмети, іграшки, на друге — картинки. Педагог вимагала, щоб у дитячому садку обов’язково була лялька, яку можна використовувати тільки на заняттях з дидактичною метою — для «сен¬сорного та лінгвістичного виховання». Дидактична лялька повинна мати усі ті речі, які має дитина: комплект білизни, одягу (літнього, осіннього, зимового), взуття, головних уборів (відповідно до одягу дітей), меблі, посуд, предмети побуту, знаряддя праці.
У книжці «Розвиток мовлення дітей» (розділ «Заняття з іграшка¬ми») автор описує різні види занять з іграшками та реальними пред¬метами. Це своєрідний перелік: називання предметів, іграшок, їх якостей, властивостей, дій з лялькою та іншими іграшками, числових і просторо¬вих відношень; описування предметів, іграшок; порівняння, зіставлення предметів між собою; складання загадок про предмети та іграшки; зна¬ходження іграшки чи предмета за змістом вірша. До кожного виду роботи у книжці пропонуються конкретні приклади занять.
Від іграшок і предметів автор радить поступово переходити до кар¬тин. У розділі «Картини» визначено мету їх використання: розвиток здібностей до спостережливості, інтелектуальних процесів (мислення, уява, пам’ять) та розвиток мовлення. Тут також представлені серії кар¬тин за темами (суспільно-політична, життя дітей у грі та праці, прапя дорослих, будівництво, житло, предмети побуту, транспорт, природа) та вимоги до них, що є актуальними й нині.
Є. Тихєєва пропонує такі види занять з картинками: перелік (нази¬вання предметів, їхніх частин, якостей, властивостей, дій); описування предметних картинок; зіставлення, порівняння опису зображених пред¬метів; систематизація та класифікація картинок; добір картинок до теми, вірша, оповідання; розповіді за картинками.
Є. Тихєєва, на відміну від Є. Водовозової, високо оцінювала картинки як засіб розвитку мовлення дітей. Вона зауважувала: «Заняттям з дітьми за картинками відведено у розвитку мовлення одне з перших місць..-Розглядання картинки мовчки виключено. Розглядаючи картинку, ди¬тина весь час говорить»1.
Однією з умов розвитку мовлення дітей автор називає правильне мовлення дорослих, які її оточують. На думку Є. Тихєєвої, культура мовлення дітей нерозривно пов’язана з культурою мовлення виховатевихователь з добре розвиненою мовою, який постійно працює над її вдосконаленням. «Глухий не навчиться говорити, — застерігає педа¬гог, ~ так само не навчиться говорити і дитина, яка позбавлена можли¬вості чути правильне мовлення дорослих»1.
Є. Тихєсва була першою з послідовниць вчення К. Ушинського, яка застосувала термін «навчання мови» у дошкільному закладі. Вона на¬полягала на тому, що дітей уже в дошкільному віці потрібно навчати рідної мови і керувати цим процесом. На допомогу вихователям вона розробила методику навчання дітей рідної мови.
Своєрідність методики полягає в тому, що в основу своїх педагогіч¬них поглядів Є. Тихєєва поклала систему дитячих ігор і занять (це засвідчують такі розділи у книжці, як: «Екскурсії», «Спостереження», «Картинки», «Бесіди», «Заняття живим словом» тощо), а не спеціальні завдання з розвитку мовлення, (виховання звукової культури мовлен¬ня, граматичної будови мовлення та ін.), на підставі яких будується методика на сучасному етапі. Недоліки методики Тихєєвої полягають у тому, що в усіх заняттях основна увага приділяється збагаченню слов-ника і розвиткові зв’язного мовлення, інші завдання розвитку мовлен¬ня висвітлені недостатньо.
У розділі «Заняття по живому слову» Є. Тихєєва виокремлює такі види занять: а) розмови з дітьми; б) доручення та запитання; в) бесіди; г) розповіді; д) читання; ж) листи; з) заучування віршів.
Автор радить систематично розмовляти індивідуально з кожною дитиною. «Діти, з якими багато і свідомо розмовляють вдумливі люди, які цікавляться їхнім внутрішнім світом, і розвиваються швидше, і го¬ворять краще»2.
Словссно щось доручати дітям, на думку Є. Тихєєвої, потрібно уже з двох-трьох років за таким принципом: дитина повинна уважно вислуха¬ти доручення, зрозуміти, запам’ятати його, виконати і обов’язково словес -но відзвітуватися про виконання. Дітям старшого дошкільного віку дору¬чають складніші завдання, про виконання яких вони постійно звітують.
З метою розвитку мовлення на організованих заняттях Є. Тихєєва радить проводити бесіди, визначає тематику і вимоги щодо їх проведен¬ня. Особливу увагу вона звертає на запитання дорослих та відповіді Дітей. «Не зловживайте непотрібними запитаннями, які порушують стрункість викладу, — вимагає автор, — головне, не вимагайте так званих «повних» відповідей. Ми вчимо дітей мови, якою їй доведеться корис¬туватись у повсякденному житті. Чи відіграють в цій мові «повні» відповіді хоч яку-небудь роль?»3.
Великого значення надає педагог і методу навчання дітей розповіді. Вона виокремлює такі види розповідей: із власного досвіду, на певну тему, за картинкою, за заголовками, переказами, розповіді-описи, роз-повіді-загадки, сюжетні розповіді про іграшки, придумування кінцівки розповіді, складання листів. До кожного з цих видів розповідей вона розробила методику їх проведення. Методичні доробки Є. Тихєєвої актуальні й нині.
Значний внесок у методику розвитку мовлення зробила Є. Фльори-на, перша жінка доктор педагогічних наук, професор у галузі дошкіль¬ної педагогіки, автор програми «Методика розвитку мовлення для дошкільних відділень педвузів».
Методику розвитку мовлення Є. Фльорина розглядає у посібнику «Живе слово в дитячому садку», який було надруковано в 1933 р. У посібнику висвітлюється значення художньої літератури у вихованні дітей, використання різноманітних методів розвитку мовлення дітей, як-от: бесіда, розмова, художнє читання, розповідь, радіослухання. Вка¬зівка Є. Фльориної про опертя на чуттєвий досвід у словниковій ро¬боті не втратила свого значення й нині. За кожним словом дитина має бачити конкретний предмет, живий яскравий образ. Відрив слова і по¬няття від конкретного предмета чи явища може призвести до втрати дитиною почуття реальності.
Серед методів розвитку діалогічного мовлення автор називає роз¬мову вихователя з дітьми та бесіду. Розмова цінна тим, що вихователь проводить її індивідуально з кожною дитиною, вступає в безпосередній контакт з нею, виправляє в процесі розмови мовленнєві помилки. Бесі¬да використовується на заняттях. Автор виокремлює такі види бесід: вступна, супроводжувальна (це прийоми навчання) і заключна (як са¬мостійне заняття).
З метою розвитку зв’язного мовлення автор радить використовува¬ти розповіді про іграшки, з власного досвіду, творчі розповіді. Цінним, на думку Є. Фльориної, є створення у дитячому садку самодіяльної книги дитячих розповідей, яку можна час від часу читати дітям та обго¬ворювати з ними їхні розповіді. У методичних розробленнях педагога, як і її попередників, не висвітлено такі питання, як виховання звукової культури та граматичної правильності мовлення.
Уперше зміст навчання дітей рідної мови розробила Л. Пеньєвська. Вона виокремлює такі складові змісту: засвоєння дітьми словника і граматичної будови мовлення; формування усної літературної мови; виховання звукової культури мовлення, навчання розповіді. В резуль¬таті дошкільного навчання діти повинні вміти: граматично правильно, чисто й виразно розмовляти рідною мовою, мати великий словниковий запас, вміти зв’язко й послідовно розповідати про бачене й пережите. Хоча, на думку автора, «окреслений зміст навчання рідної мови не є Найповніше Л. Пеньєвська висвітлила питання методики навчання дітей розповіді, а саме: розповіді з власного досвіду, переказуванню, творчій розповіді. Вона описує вимоги до розповідей, прийоми навчан¬ня, наводить конкретні зразки розповідей. Зокрема, вимоги до початку розповіді вихователя, до запитань, плану розповіді, її вказівки акту¬альні й у сучасній методиці навчання дітей монологічного мовлення.
Істотним є вклад у розроблення питань методики розвитку діалогіч¬ного мовлення Є. Радіної1. Вона розробила методику проведення заключ¬ної бесіди як провідного методу розвитку діалогічного мовлення на заняттях. Автор висвітлює виховне й освітнє значення бесіди, тематику, зміст та структуру бесід, умови їх проведення, прийоми навчання дітей. Особлива увага звертається на роботу з мовчазними, соромливими, а також занадто балакучими дітьми. З метою активізації усіх дітей у процесі бесіди Є. Радіна пропонує такі запитання: основні — це конста-тувальні (хто? що? як? який?) та причинові (чому? для чого? наві¬що?), а також додаткові, серед яких допоміжні, навідні та підказувальні. На конкретних прикладах радить вихователю, як їх використовувати.
У 1960 р. було створено перший Науково-дослідний інститут дошкіль¬ного виховання АПН СРСР. Співробітники лабораторії розвитку мов¬лення дітей цього інституту розробляли різні методичні проблеми відпо¬відно до вимог часу. Так, Ф. Сохін досліджував проблему усвідомлен¬ня дітьми рідної мови, методи лінгвістичного виховання допікільників. Під його керівництвом проводилися дослідження з розвитку зв’язного мовлення, словника, звуковимови. Актуальними й нині залишаються висновки його експериментального дослідження з формування грама¬тичної будови мовлення.
На сучасному етапі навчання дітей рідної мови розроблені нові варіан¬ти методики розвитку звукового аналізу слів та навчання грамоти (Д. Ельконін, Л. Журова, Г. Белякова, Є. Струніна, Г. Ту макова та ін.) на основі усвідомлення дітьми звукового складу рідної мови. Досить грунтовно досліджувалася проблема словникової роботи у дошкільно¬му закладі (Г. Ляміна, В. Логінова, М. Коніна, Ю. Ляховська, В. Гербо¬ва та ін.), чітко визначено зміст і методику збагачення, активізації й уточнення словника.
Різні аспекти розвитку та навчання дітей зв’язного мовлення вивчали Е. Короткова, О. Ушакова, Н. Виноградова, А. Бородич та ін. В. Ядеш-ко досліджувала засвоєння дітьми трьох — п’яти років синтаксису, їхнє вміння будувати речення2.
В останні роки вийшла низка посібників з розвитку мовлення дітей: М. Фомічова3 «Виховання у дітей правильної вимови», В. Гербової.